Шосткинська вокалістка попри евакуацію в Ірландію продовжує співати
За кордоном зараз знаходяться 5-7 мільйонів українських біженців, 90% із них хочуть повернутись додому, навіть попри зруйнований будинок. Серед людей, які бігли від війни, опинилися й шосткинці. Як склалася доля однієї з таких родин, дізнавалась журналістка ШосткаNews.City.
Хотіла волонтерити, але довелось виїхати з країни
Шосткинку Людмилу Роп’як у рідному місті багато хто знає, адже вона учасниця народного ансамблю «Веселка» і часто з колективом виступала на різних міських заходах. Залишити домівку їй довелось 4 квітня. Поїхала разом з дітьми : Максимом, якому 4 листопада виповнилось 17 та Ярославом, який 29 квітня відсвяткував 13-й День народження.
Жінка працювала в Будинку культури «Імпульс». Після ракетного удару в середині березня по підприємству, до якого належав БК, всіх працівників звільнили. Людмила залишилась без засобів для існування, з двома дітьми на руках, у місті, що розташоване за 60 км від кордону з країною-агресором.
Пані Людмила поділилася своїми спогадами про той день, коли вони покинули Україну, з якими складнощами зіткнулися в Ірландії та як склалося їх життя після евакуації.
- Я зовсім не хотіла їхати, бо тут мій дім, рідне місто. Хотіла десь займатися волонтерством, комусь допомагати, але, оскільки не залишилось ніяких засобів для існування, довелося тікати від злиднів, від тієї ситуації, в якій опинилося місто.
Молодший син Ярослав дуже плакав перед поїздкою, кинувся в обійми до бабусі, якій 76 років, казав, що не хоче її залишати. Бабуся наполягала, що потрібно їхати, бо вона вже своє прожила, а в них попереду ціле життя.
Їхали в Іспанію, а опинились в Ірландії
У дорогу сім'я вирушила о 4 ранку. Спочатку однокласник Людмили допоміг їм дібратися до Львова. Там вони переночували в гуманітарному центрі, доїхали на автобусі до кордону з Польщею, відстояли в черзі та пішки залишили країну.
Спочатку наша героїня з дітьми хотіла їхати в Іспанію, бо там у її друга живе знайомий-волонтер. Вони познайомились у Вайбері, і всю дорогу він направляв родину, розповідав, куди краще їхати.
Уже в Польщі на гуманітарному ярмарку отримали засоби гігієни, шкарпетки, різну їжу. Француз-волонтер допоміг піднести валізи та завантажити їх у безкоштовний автобус. Водієм там був білорус, який сказав: «Білоруський народ і влада – це різні речі».
Спочатку родина мала доїхати до Перемишля. Далі мали прямувати до Варшави, де після ночівлі планували пересісти на безкоштовний автобус в Іспанію, але доля склалася інакше...
Перша зупинка в напрямку Перемишля - гуманітарний центр (раніше це був торговий центр, але його перетворили на базу для українських біженців. Там можна було переночувати, поїсти, помитися. Молодший син Людмили Ярослав побачив, як там на парковці діти катаються на електросамокатах, вибіг з автобуса і сказав, що хоче тут залишитись. Тому мамі з братом довелось забирати речі і виходити на незапланованій зупинці.
У центрі з біженцями працювали представники різних країн, які розповідали про умови проживання в кожній із них. Багато людей стверджувало, що краще їхати в північні країни. Саме тому сім'я і почала розглядати варіант життя в Норвегії, проте їх мову дуже складно вивчити. Порадившись, вирішили їхати в Ірландію, бо в школі всі вивчають англійську.
Як влаштувались на новому місці
В Ірландії вони опинились в невеличкому містечку Слайго, де мешкає приблизно 20 тис. жителів. Їх поселили в готелі для українських біженців.
Поки йде війна, проживання оплачує «Червоний Хрест», кошти якому перераховує уряд. Родину поселили в двох номерах: їй дали двомісний номер разом з Ярославом та одномісний для Максима. Кімнати розташовані поруч одна напроти одної. Родині дуже пощастило, адже українців поселяли й у спортзалах, де розставлені двоярусні ліжка. Держава обіцяла попіклуватись про кожного переселенця та надати житло, проте в Ірландії його вже не вистачає для всіх.
Усі переселенці отримують спеціальне посвідчення або номер PPS. Саме його оформлення дає право на соціальні виплати. Гроші Людмила отримує щотижня, вони надходять у поштове відділення.
Жінка оформила статус тимчасового захисту. Отримує допомогу на себе і на дітей. Її виплачує організація "Intreo" (аналог нашого Центру надання адміністративних послуг або ж соціальної служби.) Звідти постійно надходять листи, які не можна ігнорувати, якщо не хочеш залишитися без допомоги або отримати меншу суму. Каже, що грошей на все вистачає, хоча спочатку, коли переводила ціни в гривні, дуже дивувалась сумі, тоді все для неї коштувало надзвичайно дорого. Зараз такого вже не робить, адже сенсу в цьому ніякого немає.
Старший син Максим
Спочатку їм сказали, що протягом 6 місяців вони повинні адаптуватися та знайти роботу. Біженці тут влаштовуються працювати на завод, або у пекарню. Роботи не багато, бо містечко невеличке. Значно легше тим, хто знає мову. Наприклад, один українець, який добре знає англійську, влаштувався на роботу в організацію "Intreo", щоб допомагати українським біженцям.
За законом Ірландії, батькам не можна залишати дитину без нагляду до 14 років, тому Людмила і далі отримує допомогу і не працює.
Молодший син Ярослав
- Я думаю, якби вони дізналися, яка в мене рухлива та активна дитина, то почали б доплачувати, аби я тільки не залишала його одного, щоб нічого не натворив, - жартує жінка.
Вивчати мову важко, ще важче - сприймати
Для біженців організували курси англійської мови: один раз на тиждень Людмила їздить сама на заняття, а другий - приходить учителька до них у готель. Займаються групами по 3-4 людини.
Зараз з українцями займається литовка Вікторія, яка знає російську та використовує цікаву методику: тести, ігри, кросворди, діалоги. Своїм студентам вона забороняє користуватися мобільним перекладачем для більш ефективного навчання. Кожну тему розбирають 3-4 уроки. Вчителька не просто проводить урок, а намагається згуртувати їх, зокрема на Різдво та Хелловін викладачка організовувала чаювання в теплій атмосфері, іншого разу запросила всіх їх у паб.
- Важко вивчати англійську у такому віці, як я, проте у всіх виникають складнощі у сприйманні мови, бо англійці говорять дуже швидко, - каже Людмила.
Ірландська оселя прикрашена до Хелловіну
До речі, святкування Хелловіну вразило шосткинку тим, як до нього ставляться місцеві, як прикрашають домівки, щоб відлякувати злих духів. Сини Людмили дотримувалися місцевих традицій: ходили по різних будинках із фразою: «Цукерки або смерть» і назбирали багато солодощів.
Навчання в Ірландії
Діти Людмили навчаються в коледжі «Summerhill college» і паралельно займаються у Всеукраїнській школі онлайн. Це забирає всі сили, дуже багато криків, нервів. Важко старшому сину, адже має закінчити 11 клас та отримати атестат.
Ярослав у шкільній формі
Молодший син говорить, що розуміє англійську, але йому важко відповідати на уроках. На думку Людмили, погано, що в школі немає класного керівника. Щоб можна було з кимось поспілкуватись і порадитись щодо навчання дітей. А ще в школі не слідкують за відвідуваністю, але в кінці року підраховують пропуски, якщо відвідуваність менше ніж 75%, то дитину не переводять у наступний клас. Були випадки, коли люди навчалися в школі до 25 років через прогули.
Для родини з двома дітьми - це суттєва допомога.
Університети в Ірландії всі платні. Вартість навчання за рік може досягати 30 тис. євро, а в середньому - 10-12 тис. євро. Як для мами з двома дітьми – це дуже дорого. Тому про вищу освіту для старшого сина жінка навіть не мріє. А ось про коледж задумується.
Ірландці привітні, але труднощі все ж є
Українські біженці з господарем готелю Джоном (в темних окулярах)
Людмила також розповіла, з якими труднощами родина стикається в Ірландії:
- Тут усе робиться дуже довго. Нам треба було в лікарню, син здав аналізи, і нам сказали, що прийом у лікаря буде через два тижні. А ще тут усе лікують парацетамолом. Взагалі, ірландці насолоджуються життям, нікуди не поспішають. Великим плюс для нас те, що медицина безкоштовна. Пішли до стоматолога, дали нам спеціальну зубну пасту і грошей за це не взяли. Я, як людина з цукровим діабетом, отримую ліки безкоштовно.
Ірландці дуже ввічливо та привітно ставляться до біженців, але є й такі українці, за яких соромно, бо поводяться не зовсім етично. Та все ж ірландці дуже щирі та доброзичливі. Була така ситуація, коли Людмилі не вистачило грошей у польському магазині «Tesco». Одна жінка дала їй свою картку зі знижками зі словами: «Happy Christmas!». Це дозволило зекономити 12 євро.
Громадський транспорт в Ірландії ходить дуже рідко, бо всі пересуваються на власних автомобілях. І ще, оскільки дуже розвинене сільське господарство, є багато пасовищ із зеленою травою, а тому дуже смачне молоко та сири. Говорять, що дуже смачне ірландське пиво, але жінка його ніколи не пробувала.
Для Людмили дуже незвичним став клімат:
- До клімату дуже важко було звикнути, бо в Ірландії за один день може змінитися 4 сезони: сніг, дощ, сонце, вітер. Зараз дуже волого, може бути крижаний іній. Зима відрізняється від нашої: дуже багато зелених дерев.
Українки створили ансамбль «Паляниця» і почали збирати кошти на українську армію
За 9 місяців Людмила встигла потоваришувати, як з ірландцями, так і з українцями.
- Коли дізналися, що я в Шостці співала, почали запрошувати на різні виступи. Тепер дуже шкодую, що залишила свій сценічний костюм у Шостці.
Перший виступ відбувся в травні. Проект називався «Freedom», був організований місцевим музикантом і композитором. Жінка заспівала «Ой, у лузі червона калина». Було кілька виступів у церквах. Там це звична річ влаштовувати концерти, чаювання, зустрічі.
Людмила навіть взяла участь у конкурсі, який організував українець Олександр Саримсаков. Кошти були направлені на допомогу українським військовим. Вона онлайн пройшла перший і другий тур, а в третьому зайняла 3 місце. Співала «Герої сини»(ансамбль «Струни серця»).
- На цьому конкурсі дівчина Ксенія з Маріуполя заспівала акапелла і всіх дуже вразила. Вона приїхала з дочкою та мамою. Їх будинок і квартира зруйновані, а чоловік-азовець у полоні, про його долю нічого не відомо. І все одно вона знайшла в собі сили виступити вперше в житті, хоч за професією адвокат.
Також доля звела Людмилу з чудовою українкою Богданою, яка не так давно мала свою будівельну компанію в Києві. Жінка вже використовує свій організаторський талант: створила волонтерську організацію і збирає кошти на придбання машин «швидкої допомоги» для наших військових. Їй вже вдалось передати два авто на херсонський напрямок.
Богдана також стала ідейною натхненницею створення ансамблю «Паляниця», який складається з 7 учасниць. Дівчата зробили віночки, прикраси, зшили плахти. Богдана кілька разів домовлялась на різних локаціях (супермаркет, ярмарок) про виступ їхнього колективу, а зібрані кошти йдуть на волонтерство. Богдана живе в сусідньому селі Калуні, має машину й придбала піаніно, тому возить дівчат на репетиції до себе додому. Зараз якраз учать колядки.
Наразі Людмила не готова обговорювати плани на майбутнє. Зізнається, що важко щось передбачити. Вона дуже сумує за рідним домом і понад усе прагне, щоб якомога швидше закінчилась війна нашою перемогою.
Яна Колотуша
Приєднуйся до нас у Viber до Корисна Шостка, або Telegram. Та не забудьте про нашу сторінку у Facebook.
