40 днів минуло як відійшла у вічність жінка легенда Шосткинської громади
9 січня минає сорок днів гіркої скорботи, смутку і болю. Минуло 40 днів, як відійшла у вічність Ніна Полякова – жінка-легенда, жінка-локомотив, берегиня роду. Її велике добре серце зупинилось 1 грудня 2024 року. Чотири доньки, п'ятеро онуків і четверо правнуків – такий спадок залишила по собі ця сильна і талановита жінка. Пам'ять про неї вічно житиме в серцях тих, хто її знав і любив, а яскравий слід її життя назавжди залишиться в історії Шосткинської громади.
Ранні роки та вибір професії
Ніна Олексіївна Полякова народилася 15 квітня 1945 року в родині робітників. У 1955 році пішла до Мисиківської початкової школи, середню освіту здобувала у Воронізькій середній школі.
Ще школяркою працювала в колгоспі, а три роки навчання поєднувала з роботою листоноші. Саме тоді вона остаточно вирішила стати вчителем історії.
Після закінчення школи вступила до Ужгородського університету на історичний факультет в 1963 році.
Педагогічна діяльність
Після отримання диплому молода вчителька почала свою трудову діяльність у Сергіївській середній школі Красноармійського району Донецької області, де з 1969 по 1972 рік викладала історію та суспільствознавство. Згодом повернулася в рідне селище, де працювала завідуючою Воронізьким дитячим садком, вчителем історії Воронізької середньої школи, а з 1983 до 1986 року була директором цієї школи. З 1994 до 1999 року викладала в ПТУ-42.
1985 рік
Покликання – вчительство
Ніна Олексіївна не помилилася, обравши шлях вчителя. Її покликання було допомагати іншим шукати та знаходити свій шлях. Вона була вимогливою, доброю, чуйною, лагідною та розумною. До кожного учня знаходила підхід, вміла зазирнути в душу, виховувала любов до історії та повагу до звичаїв і традицій. Скільки школярів навчила та виховала ця жінка! «Вимоглива, добра, чуйна, лагідна, розумна», - так згадують про неї. До кожного знаходила підхід, уміла зазирнути в душу.
Ніна Олексіївна директор Воронізької школи
Громадська діяльність та лідерство
Люди довіряли та поважали Ніну Олексіївну, про що свідчить той факт, що її двічі обирали заступником голови Воронізької селищної ради. Вона встигала все: керувати, брати участь у спортивних змаганнях та художній самодіяльності, виховувати дітей.
Її постійними супутниками були енергія, розум, цілеспрямованість та наполегливість. Її неодноразово обирали депутатом селищної ради. За свою натхненну працю вона отримала численні подяки, нагороди, почесні грамоти та дипломи.
Клуб «Відрада»
На заслуженому відпочинку Ніна Олексіївна продовжила свою діяльність як громадська діячка.
Вона стала неформальним лідером у Воронежі та надихнула своїх колишніх колег і знайомих на створення жіночого клубу «Відрада», який став для жінок місцем спілкування та підтримки. Ніна Полякова була рушійною силою та засновницею клубу протягом 17 років, невтомно організовуючи заходи та підтримуючи волонтерський та культурний фронт, навіть під час війни.
«Вона - натхненник, вона - стрижень, вона - генератор ідей. Людина з великим щирим серцем, чуйна і співчутлива, вона порадить і підкаже, підтримає у скрутну годину, в силу своїх можливостей вирішить проблеми. Нас дивує її повага і увага до людини. Вона завжди пам'ятає дні народження, знає життя, труднощі й радощі кожного з «Відради».
Ще одна прекрасна риса цієї жінки та, що в кожній людині вона помічає найкращі сторони: іскорки душі, талант, вміння. Сильна й мужня, вміє долати життєві труднощі, доводить почату справу до кінця. Все життя Ніни Олексіївни - це боротьба за людей, за їх успіхи, за майбутнє як селища, так і нашої країни», - такі слова звучали на адресу Ніни Олексіївни під час зібрання на честь дня народження клубу, який вона за станом здоров’я не змогла відвідати і який, на жаль, був для неї останнім.
Материнство та пам'ять
Ніна Олексіївна – взірець материнської вірності й самозреченості, незламної сили духу, притаманної материнському серцю у важкі часи. Для своїх дітей та онуків вона – немеркнуча зірка, що світить звідусіль, з усіх доріг і відстаней. Вона була, є і залишається для своїх доньок (Валентини, Олени, Олександри та Ольги) живим символом рідного дому, рідної землі. З любов'ю, тихим смутком і задумою згадують свої дитячі роки доньки.
«Прокидаючись уранці, ми наспіх снідали й бігли до школи, часто забуваючи подякувати рідній матусі. Засинаючи ввечері, бачили над собою її лагідні очі. Мати ніколи не вимагала від нас ніяких жертв, а сама жертвувала задля нас почасти всім», - пригадалося Ользі.
«Заплющуючи очі, я завжди чую мамин голос. Він живе в мені, знайомий і рідний. Його не можна сплутати ні з яким іншим. Навіть ставши дорослою, я завжди пам'ятаю мамині руки, мамині очі. І немає в житті для мене нічого більшого і палкішого, ніж любов материнська», - розповідає Олександра.
«Мамині руки завжди чимось пахли: чи свіжовипраною випрасуваною білизною, або яблуками і медом у Спасівку, - згадує Валентина. - Я завжди тримаю в пам'яті образ матері й образ її рук, яким судилася вічна, невсипуща робота. А ще її очі... Вони постійно освітлені зсередини м'яким, живим сяйвом і є наче її живим, видимим виразом її душі. Це погляд самої щирості, самого добра, самої любові».
Ніну Олексіївну любили та шанували не лише її діти, випускники, колеги та друзі, але й мешканці селища Вороніж. Її життя було присвячене людям, їхнім успіхам та майбутньому селища та країни, вона була справжнім взірцем служіння громаді, надихаючи своїм прикладом та залишаючи по собі добру пам'ять. Її добре серце та щира любов до ближніх зігрівали багатьох і залишили світлий слід у їхніх душах.
