«Я там облаштувала собі життя, а потім все втратила» — історія переселенки з Юнаківської громади
Матеріальна допомога, юридичні послуги та інші послуги — це важливі речі, які допомагають людям адаптуватися до нового життя. Але коли ви змушені тікати від війни, то стикаєтеся не лише з матеріальними проблемами, а й з викликами, що стосуються психологічного стану та адаптації до нового середовища.
Наталія Вікторівна Мотинга — одна з тих, хто був змушений покинути свій дім. Вона погодилася розповісти свою історію, щоб показати, з якими труднощами стикаються переселенці, і що найважливіше — це зберегти людські якості: допомогу, емпатію та небайдужість.
Життя до повномасштабного вторгнення
До повномасштабного вторгнення пані Наталія жила в Юнаківській громаді. Жінка переїхала туди з Шостки, де народилася і виросла. На новому місці вона знайшла себе, облаштувала життя, про яке завжди мріяла.
«Я працювала і жила там, — розповідає жінка. — У мене було своє господарство, я займалася птахівництвом: у мене були інкубатори, кури брами, декоративні півники, цесарки, павичі, голуби. А ще — пасіка. Я займалася квітами, робила все для свого задоволення. Вклала в усе це душу, бо для мене це була віддушина. Життя йшло своїм чередом, я робила собі затишок, аби спокійно зустріти старість. Але повномасштабна війна почалася. Ми були відрізані від світу: не могли ні поїхати до міста, ні отримати хліб чи інші продукти. А ми з цивільним чоловіком залишилися», - говорить Наталія Вікторівна.
Наступ на Сумщину та посилення обстрілів
Жінка розповідає, що після початку повномасштабного вторгнення життя в їхній громаді змінилося назавжди. У селі після обов'язкової евакуації родин з дітьми залишились близько 150 осіб, з тисячі, що мешкала тут до 24 лютого 2022 року.
«Вранці 24 лютого 2022 року мені зателефонували з Сум і сказали: «Наташа, війна почалася!». Я не повірила, бо не чула обстрілів. Але потім побачила, як над моїм дахом літають літаки. Тоді стало страшно. Потім, коли окупантів витіснили з Сумщини, я побачила, як вони тікали. Це було 30 березня 2022 року, і я ніколи цього не забуду. Літаки літали так низько, що я думала, вони скинуть бомби на мій дім. Після цього мій котик помер від розриву серця. Я пішла його ховати й натрапила на росіян. У мене за хатою ліс, і там вони заблукали, бо тікали з наших територій. Почула їхні голоси з акцентом (маю поганий зір, тому й не побачила). Вони запитали, чи можна поговорити. Я злякалася, але сказала, що я не місцева. Тоді вони почали мене розпитувати, що я роблю в лісі. Я сказала, що ховаю котика, а сама потихеньку відходила від них. Мені було страшно, бо я не знала, що від них чекати. Я відразу подзвонила сусідці, і вона сказала, що біля мене стоять двоє з автоматами, а біля них — машина. Вона порадила мені тікати. Слава Богу, все обійшлося. Я врятувалася, але це був жахливий досвід», - згадує жінка.
Довгий час Наталія Вікторівна жила під постійними обстрілами, а вночі майже не спала. У лютому 2025 року помер її чоловік. Жінка залишилася сама. Їй було страшно. Але вона продовжувала садити город, доглядати за своїм господарством і допомагати військовим, як і інші мешканці села, назву якого вона не називає з міркувань безпеки.
Довідково: Повномасштабний наступ на Сумську область, як і на всю Україну, розпочався 24 лютого 2022 року. Тоді російські війська швидко зайшли на територію Сумщини з боку Росії та розпочали бої за ключові міста, зокрема за Суми, Охтирку та Тростянець. Активна фаза бойових дій тривала до початку квітня 2022 року, коли російські війська були вигнані з області. Курська операція, що стала першою масштабною наступальною операцією Збройних Сил України на території Російської Федерації, розпочалася 6 серпня 2024 року. Українські війська зайшли на територію Курської області, зокрема в райони, що межують із Сумською областю.
«Довелось зарізати птицю. Віддавала її, щоб не пропало мﹸясо, — згадує пані Наталя. — 5 березня 2025 року мене вивезли «Білі янголи». Я думала, що вони не приїдуть, але все ж змогли прорватися. Їм потрібні були броньовані машини, бо все було заміновано і йшли бої. Вони забрали мене, кота, телевізор, сумку з речами, ящик продуктів і все. Все інше майно залишилося там. Я не знала, куди йти, але розуміла, що там, у Юнаківській громаді, життя більше немає», - говорить переселенка.
У Сумах Наталію зареєстрували, надали одноразову гуманітарну допомогу. Далі її перевезли до Шостки.
«Я приїхала, і виявилося, що я нікому не потрібна»
Пані Наталія розповідає, що коли вона приїхала до Шостки, то зіткнулася з низкою проблем. Вона оселилася у хаті своєї старенької матері в селі Гамаліївка. Житло потребує ремонту, має пічне опалення і не підключене до газу. А ще Наталія залишилась наодинці з системою, яка не завжди готова допомагати: «Я була розгублена, не знала, куди йти, що робити. У мене не було документів ВПО, я була змушена сама ходити по інстанціях, просити. В управлінні соцзахисту Шосткинської міськради мені не розповіли, що моя мати має право на компенсацію — 450 гривень щомісяця — за те, що прихистила мене. Не пояснили, куди звертатись по медичну допомогу. Не оформили статус переселенки одразу. Гуманітарну допомогу отримала тільки на початку - від Червоного Хреста, далі — тільки якщо сама дізнаєшся і знайдеш», - говорить жінка та додає: «У Сумах мені пояснили все за день. Тут же — тиша. Ти нікому не потрібен. І лиш тоді, коли я познайомилась з волонтеркою Владою Воробойвою, яка привезла плитку й чайник — я вперше за місяці відчула, що я у Шостці не сама».
Не полишає жінку наразі й начальниця управління соціального захисту населення Шосткинської районної державної адміністрації Юлія Бежевець.
Туга за домом
У Юнаківській громаді залишилось усе, що вона любила: тварини, город, квіти, фотографії життя, побут, нажитий роками.
«Я не можу говорити спокійно. Все, що нажите — там. Я працювала на те своїми руками, по 20 годин на день. І тепер нічого не маю», - зітхає переселенка.
Її кішка — єдина, хто весь цей час залишалась поруч. У момент обстрілів тягнула жінку в укриття, показувала, куди тікати. Пані Наталія називає її своїм Янголом-охоронцем.
кішка пані Наталії, яку їй вдалось забрати із собою
Попри усе, Наталія не озлоблена. Вона дякує: голові Юнаківської громади, особливо старості села Олені Олександрівні, волонтерам, які допомогли, Білим Янголам, які евакуювали під звуки артилерії та співробітникам Червоного Хреста у Шостці, де переселенці надали психологічну та одноразову гуманітарну допомогу. Назву свого села пані Наталія називате не хоче з міркувань безпеки, адже наразі там знаходяться військові ЗСУ, які дають відсіч ворогу.
Жінка також розповіла про свій найболючіший досвід, який змусив її замкнутися в собі та втратити віру в людей.
«Я звернулася по допомогу, щоб отримати дрова для опалення, — розповідає вона. — Прийшла комісія, вони ходили по хаті, дивилися, що є в бабусі (моєї матері). А потім зайшли до моєї кімнати й відкрили холодильник. У мене там було кілька яєць, дві банки консервації і хліб. І ще дві банки тушонки з гуманітарної допомоги, яку мені передала автобусом Суми-Шостка староста з Юнаківської громади. А вони, побачивши це, почали говорити: «О, наша гуманітарка». Я була шокована. Це просто знущання! Це настільки мене образило, що я просто не могла нічого сказати. Я не хочу, щоб на мене дивилися як на людину, яка приїхала, щоб щось випросити. Це принижує», - наголошує жінка.
Наразі пані Наталія подала нову заяву на отримання коштів на придбання твердого палива.
Віра в краще майбутнє
Пенсія пані Наталії — 3000 грн, більшість іде на ліки - у неї поганий зір, а також має серйозні проблеми із суглобами, тому пересуватись може тільки із паличкою. Наразі потребує оперативного втручання. Коштів на лікування жінка не має.
Проте цього літа переселенка все ж посадила картоплю, зробила консервацію огірків, аби мати продовольчий запас на зиму.
Попри все, пані Наталя не втрачає надію. Вона сподівається, що війна закінчиться, і вона зможе повернутися додому.
«Мені зараз важко, я хворію, але - не здаюся. Спочатку мені було так важко, що я не могла купити навіть хліба. Я вдячна своїм друзям, які передали мені картоплю, яку я зберігала в своєму погребі. Це хоч і невелика допомога, але вона дуже багато для мене значить. Я сподіваюся, держава створить такі умови, щоб переселенці не відчували себе чужими. А поки я вірю, що хороших людей більше, і вони завжди допоможуть», - підсумовує розмову пані Наталія.
