Рік у полоні «руського миру»: Історія втечі 18-річного Миколи та його мами з окупації
Микола Марченко з матір'ю Людмилою провели рік в окупації на Херсонщині, перш ніж знайти шлях на вільну територію України. Їхнє селище, Верхній Рогачик, стало заручником російської пропаганди та свавілля військових. У цій статті — розповідь хлопця про нестерпне життя під постійним контролем окупантів та дивовижну втечу через Росію і Білорусь. Зараз Миколі 18 років, він має роботу та здобуває освіту на Сумщині, в Шостці.
День, що змінив життя
Коли вранці 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Миколі було лише 15 років. Він жив з мамою Людмилою у селищі Верхній Рогачик на Херсонщині, поблизу Запорізької області.
«Перший день я, напевно, ніколи не забуду. Прокидаєшся, як завжди, начебто все добре. Але бачиш сльози на очах матері. Питаю, що сталося, вона каже, що війна почалась», — згадує Микола.
На відміну від багатьох прифронтових міст, російські війська зайшли в селище не одразу, а приблизно через місяць. Але ще до їхньої появи селище розкололося.
«Сусіди дуже здивували... Буквально через хату були ті, які зустрічали росіян. Вони відкрито їх чекали, розказували, які вони хороші, що все буде супер. На жаль, більшість була "за"», — розповідає хлопець.
Микола Марченко
За його спостереженнями, це були переважно люди похилого віку, які роками дивились російські телеканали. Найстрашніше, що ці «ждуни» потім ставали інформаторами для окупантів, здаючи своїх земляків: родичів військових та інших патріотично налаштованих людей.
Життя під гнітом: заміна паспортів, пропаганда та сумнівні продукти
Коли російські колони військових зайшли в селище, життя місцевих мешканців перетворилося на суцільне випробування. Спочатку окупанти наче не чинили відкритого зла, але швидко почали «перестроювати все під "руський мир"».
Насамперед, вони взялися за інформаційний простір та фінанси. Українську мобільну мережу почали глушити, натомість з’явилися російські сім-карти. «Щоб їх дістати, була навіть така умова: віддати український паспорт», — згадує Микола. Гривню окупанти швидко витіснили, запровадивши в обіг російські рублі.
Поряд із валютою, у магазинах з'явилися й російські товари. Хлопець не приховує відрази, згадуючи їхню якість: «Вони завозили російські товари. Наприклад, ковбасу — вона була просто жахлива. Це було неможливо їсти», - говорить Микола.
Саме селище заполонили військові різних національностей: «Буряти, і ну, кого там тільки не було», - згадує хлопець. Вони безцеремонно займали покинуті хати виїхавших людей. Це стало звичайним явищем.
Окупанти одразу взялися за школу. Частина українських вчителів, включно з директором, швидко виїхали, бо їх почали «пресувати» та висувати свої умови. Натомість завезли російських вчителів. Микола, будучи тоді учнем 9-го класу, припинив ходити до школи, оскільки сенсу в російській системі не бачив.
З часом тиск на місцеве населення посилився. Почалися репресії та спроби мобілізації. Було моторошно бачити, як «ждуни» здавали своїх сусідів, коли окупанти розшукували рідних військових. Найбільш іронічним і трагічним був випадок, коли сина затятої прихильниці «руського миру» через рік мобілізували та відправили воювати проти України.
Довідково: Драматичні події в селищі підтверджує і доля першого місцевого колаборанта. У грудні 2023 року Київський районний суд Одеси заочно засудив 42-річного Євгена Бабича, колишнього водія шкільного автобуса, який добровільно очолив окупаційну адміністрацію Верхнього Рогачика в серпні 2022 року. Бабич активно закликав місцевих жителів та лікарів до співпраці, розселяв військових РФ та допомагав проводити «референдум».Він залякував земляків, погрожуючи розстріляти всіх, хто йому не сподобається. У січні 2023 року він потрапив у серйозну ДТП на одній із відібраних у місцевих мешканців автівок (його водій загинув), після чого навесні 2023 року окупанти змінили його на нову гауляйтерку. Нею стала пенсіонерка, колишня касирка "Ощадбанку".
Втеча під виглядом «евакуації» через Крим, Росію та Білорусь
Виїхати з окупації стало практично неможливо. Але через рік життя в неволі, Микола та Людмила Миколаївна знайшли вихід завдяки старій знайомій, яка мала контакти волонтерів.
Людмила Миколаївна (мама Миколи)
«Ми виїхали дуже вчасно. Знайшли зв'язок з людьми, які допомогли нам. Це були російські волонтери, які називали речі своїми іменами — тобто війну війною», — розповідає Микола.
План евакуації нагадував шпигунський роман. Микола з мамою діяли за легендою: під виглядом «охочих евакуюватись до рф» сіли на автобус з іншими місцевими. Далі російські військові вивезли їх із Нової Каховки до Джанкоя у тимчасово окупованому Криму.
Звідти розпочалася довга й небезпечна подорож, яку вони вже продовжили самостійно, але на зв'язку з волонтерами. З Криму вони поїздом дісталися російського Воронежа, а далі ще декілька транзитних пунктів проїхали територією рф. Фінальна частина шляху пролягла через Білорусь, звідки вони нарешті змогли дістатися на вільну територію України. «Я не відчував страху. Це все ніби не зі мною відбувалося», - ділиться про пережите хлопець.
Новий дім: Шостка, освіта та працевлаштування
Микола має двох рідних сестер, старших за віком. Одна з них живе у Шостці, інша - в Іспанії.
Початковий план був простий: приїхати до сестри в Шостку, погостювати місяць, а потім виїхати до Іспанії. Однак життя внесло свої корективи: «Потім зрозуміли, що нам буде дуже тяжко в Іспанії... І нам у Шостці так сподобалось, що ми вирішили залишитись», - говорить хлопець.
Нині Микола та Людмила живуть у Шостці вже майже три роки. Миколі виповнилось 18 років, він має роботу і продовжує навчання, яке було перервано повномасштабною війною.
Як він розповідає, це не перша його робота, адже почав підробляти ще з 14 років. Аби допомогти матері — виконував різну земельну та сезонну роботу у Верхньому Рогачику.
Його мама, Людмила, офіційної роботи поки не має, але завдяки центру зайнятості має підробітки: вона плете маскувальні сітки, отримуючи за це платню.
«Якби я там залишився, то жодного майбутнього у мене не було б», — розмірковує Микола. Він сумує лише за «безтурботним дитинством» та спогадами, які залишилися у Верхньому Рогачику, але сенсу повертатися не бачить.
Авторка: Євгенія Павлова
