Різдво на Шосткинщині: Таємні обряди, "хитрощі" від радянської влади та скарби з бабусиних скринь
Сьогодні Україна повертається до коріння, святкуючи Різдво 25 грудня. Для багатьох це нова дата, але для дослідників фольклору — це відновлення історичної справедливості. Про те, як на Шосткинщині зберігали традиції «під полою», як обманювали систему, замінюючи слова у піснях, та які таємниці приховують села Шосткинщини, розповідає Тетяна Стегайло, керівниця народного фольклорного ансамблю "Любисток", що діє при Центрі естетичного виховання.
Свідчення старожилів
Коли ми говоримо про перенесення дати Різдва, ми насправді просто повертаємося до того, як святкували наші прадіди. Тетяна Стегайло згадує свої фольклорних експедиції у Локотки (історичний район Шостки) двадцятирічної давнини. Тодішні бабусі, яким зараз було б далеко за сто, чітко пам’ятали: Різдво святкували саме в грудні.
«Радянська влада принесла інший календар і жорстку заборону. Колядка — це не просто пісня, це молитва на честь Христа. А релігія була під замком. Тому все стало таємним: переодягалися нишком, збиралися по хатах за зачиненими вікнами, вивчали тексти пошепки», — розповідає Тетяна Стегайло.
Саме цей період репресій створив цікавий феномен: оскільки колядувати було небезпечно, а Новий рік (щедрування) влада толерувала більше, люди почали об’єднувати ці традиції. Так виникли «святки», де межі між колядками та щедрівками дещо розмилися.
Унікальність Шосткинщини
Шосткинський край має свої «фішки», які дивували навіть знавців. Тетяна Анатоліївна згадує, як легендарна Ніна Матвієнко, яка входила до складу журі одного з конкурсів, після перегляду виступу "Любистка", була вражена нашими весільними прапорцями. Ними прикрашали коровай, а потім використовували і в зимових обрядах. «Уявляєте, у кожному селі, в нашому регіоні, на Шосткинщині, є такі от оригінальні звичаї, обряди, які не повторюються», — каже пані Тетяна.
Фото з архіву "Любистка"
Одним із таких скарбів є колядка «Ой, гола-гола, святая гора». Це ціла історія з безліччю куплетів, яку «Любисток» гордо представляв на головній сцені країни в палаці «Україна». А в щедрівках із Собичева досі живуть ластівки та «шовкова трава» — свідчення того, що наші обряди сягають часів, коли Новий рік зустрічали навесні.
Магія Святвечора: Вечеря, що об'єднує світи
На Шосткинщині Різдво завжди було святом роду, а не лише релігійною подією. Тетяна Анатоліївна розповідає про унікальні повір'я, записані в селах нашого краю.
Кутя — це не просто каша. Це символ єднання живих і померлих. У наших селах на ніч біля миски з кутею обов’язково клали зайву ложку, іноді прикрашаючи її стрічкою. Вірили, що це єдина ніч, коли душам усіх родичів — навіть «непрощеним» (потопельникам чи тим, хто пішов з життя сам) — дозволено прилетіти до рідної хати.
Занесення Дідуха (традиційного українського різдвяного оберега у вигляді снопа із зернових колосків) в хату супроводжувалося магічними закликами. Господар кликав Мороза «їсти кутю», аби той не бив пшеницю в полі весною. Потім зерно з Дідуха цінували над усе: його або спалювали (як символ очищення), або додавали до посівного зерна для майбутнього врожаю.
У Собичевому та Погребках дівчата практикували справжню зимову магію. Найпопулярнішим було ворожіння з «валушком» (теплим валянком). Його кидали через спину на перехресті доріг: куди вкаже носок — з тієї вулиці й прийде суджений. А в Погребках дівчата виходили з млинцем і чекали першого перехожого, щоб дізнатися ім’я майбутнього чоловіка.
«Баба Катя із Собичева згадувала, як дівчата ворожили на паркані: рахували дерев’яні палиці (лати), примовляючи: „Вийду заміж — не вийду, вийду — не вийду...“. Якщо остання паличка була непарною — значить, дівувати ще рік», - розповідає пані Тетяна.
У мікрорайоні Локотки та селі Макове ходили цілі театралізовані ватаги. Люди перевдягались у різних персонажів: бабу, діда, козу, циган, смерть та ангелів. Це було справжнє таїнство, а не просто розвага.
Експедиції під час війни: «Діти привозять скарби»
Попри війну, збирання фольклору не припинилося, воно просто змінило форму. Тепер діти з «Любистка» — це маленькі розвідники культури.
«Я даю завдання: їдеш до бабусі — запиши її пісню на диктофон. Нещодавно хлопчик привіз колядку „За селом їхала гуляє“. Його бабуся передала її як найбільшу цінність, сказавши: „Це мені мати надала“. Це і є справжній спадок», — каже Тетяна Анатоліївна.
Пані Тетяна згадує, як у селі Собичеве всім селом чекали на дітей-щедрувальників з "Любистка". Це було свято для людей — почути свої, рідні мелодії у виконанні малечі.
Сьогодні «Любисток» не просто відтворює пісні, він зберігає говірку. Якщо бабуся співала «два Андрійка» замість «два ангели» — так воно і звучить у виконанні дітей. Бо в цьому і є правда життя.
Тетяна Стегайло разом з вихованцями "Любистка"
«Дітям все це цікаво, бо кожне свято - це, знаєте, така чарівність, таїнство. Різдвяних обрядів - безліч. І діти з задоволенням їх і слухають, і відтворюють. Це народна творчість, її не задушиш ні часом, ні наказами. Це і є наше виховання без нотацій — через пісню і родинне свято», — підсумовує Тетяна Анатоліївна.
Текст автентичної колядки з Локотків (від Варвари Кролевецької):
"ЩО НА ДУНАЄЧКУ, ЩО НА БЕРЕЖЕЧКУ — СВЯТИЙ ВЕЧОРЕ, ДОБРИЙ ВЕЧОР. ТАМ БОЖА МАТИ РІЗИ МАЛЮВАЛА. СВЯТИЙ ВЕЧОРЕ, ДОБРИЙ ВЕЧОР. РІЗИ МАЛЮВАЛА ТА Й ЗАДРІМАЛА. СВЯТИЙ ВЕЧОРЕ, ДОБРИЙ ВЕЧОР. ДЕ НЕ ВЗЯЛИСЯ ДВА АНДРІЙКА. СВЯТИЙ ВЕЧОРЕ, ДОБРИЙ ВЕЧОР. САМІ СВЕЧІ ЗАСВІТИЛИСЯ. СВЯТИЙ ВЕЧОРЕ, ДОБРИЙ ВЕЧОР. САМІ КНИГИ ЗАЧИТАЛИСЯ. СВЯТИЙ ВЕЧОРЕ, ДОБРИЙ ВЕЧОР. ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!"
Авторка статті: Євгенія Павлова
