Світ на кінчиках пальців: про мовну революцію, духовність та бар’єри шосткинців з порушеннями слуху
У сучасному місті ми часто не помічаємо тих, хто розмовляє руками. У Шостці проживає близько сотні людей із порушеннями слуху — спільнота щирих, талановитих та надзвичайно проникливих людей. Про те, як вони долають мовні бар'єри, чому для них важливо перейти на українські жести та як віра стає містком до порозуміння - у матеріалі журналістів ШосткаNews.City в межах проєкту «Медіатори 2.0».
Люди з порушеннями слуху — це особливий світ. За спостереженнями шосткинки Ніни Келлер, яка вже понад 25 років життя присвятила сурдоперекладу, вони надзвичайно обдаровані особистості. Серед них — талановиті художники, дизайнери та програмісти. Завдяки гострому зоровому сприйняттю вони здатні зчитувати найменші емоційні прояви, що робить їх тонкими знавцями людської натури.
Мовна революція в тиші
Сьогодні спільнота людей з порушеннями слуху у Шостці переживає складний етап — перехід на українську жестову мову. Більшості містянам старшого та середнього віку, у тому числі і нашій співрозмовниці Анні Лумбі, у інклюзивних школах викладали дисципліни російськомовними жестами. Проте, останнім часом ситуація кардинально змінилася, що спричинило в родинах справжню «революцію».
Сьогодні на Сумщині головним освітнім осередком для людей з порушеннями слуху є Лебединська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат. Тут дітей навчають за допомогою українських жестів. За словами пані Ніни, на відміну від російських, вони більш прості та лаконічні. «Тож, коли діти повертаються додому, виникає комунікаційний розрив, оскільки старше покоління не завжди розуміє нові жести. Іноді це призводить до конфліктів у сім’ї, але процес перенавчання неминучий. Опанування української жестової мови - це шлях до нашої ідентичності», - переконана сурдоперекладачка.
Пані Анна розповідає, що зараз знає обидві мови людей з порушеннями слуху – і російську, і українську - тож, бар’єрів у цьому плані не відчуває.
Доступність міста та «торги» з совістю
Питання доступності у Шостці стоїть гостро. Окрім технічних засобів, бракує елементарного розуміння. «Переважно люди мовчать» - так говорить пані Анна про людей, які чують. Тому коло її спілкування обмежується такими ж людьми, як і вона – з порушеннями слуху. Часто вона не наважується перша вступити в розмову з тими, хто чує, через психологічний бар’єр.
У магазинах, аптеках, установах та організаціях шосткинцям з порушеннями слуху доводиться спілкуватися за допомогою записок. «Наприклад, лікар їм пише, які потрібно купити медикаменти. В аптеці, у свою чергу, теж розуміють, що перед ними людина з порушеннями слуху. Тим більше, що в рецепті є спеціальна відмітка, яка засвідчує цей факт. Такого роду комунікаційні засоби стали для них вже звичним явищем»,- зазначає Ніна Келлер.
Віра, що руйнує бар’єри
Окремим осередком соціалізації людей з порушеннями слуху стала церква «Воскресіння» євангельських християн-баптистів. Саме тут і служить сурдоперекладачкою Ніна Келлер, а пані Анна є прихожанкою храму. «Тут люди з порушенням слуху відчувають себе частиною великої дружньої спільноти. В той же час шлях до духовності для багатьох з них - непростий. Тому вони часто «торгуються» самі з собою, не наважуючись прийти сюди і залишити позаду «грішний світ». Але вони дуже щирі і розуміють, що перед Богом лукавити не можна», - говорить пані Ніна. У церкві для людей з порушеннями слуху створений справжній освітній та культурний простір. У спеціально облаштованих класах вони можуть вільно спілкуватися, грати в настільні ігри, вчити Слово Боже, разом молитися.
Сурдопереклад як покликання
Для Ніни Келлер сурдопереклад став справою життя 25 років тому - коли вона прийшла до віри. До речі, саме завдяки церкві євангельських християн-баптистів вона опанувала українську мову жестів. «Я пройшла мовні курси у місті Ірпінь, на базі нашого церковного братства», - розповідає жінка. Сьогодні її знають майже всі шосткинці з порушеннями слуху. Працюючи медсестрою у одному з медичних закладів міста, вона часто допомагає їм комунікувати з медичним персоналом.
Історія пані Ніни та пані Анни демонструє, що у Шостки є усі шанси стати доступнішою, якщо ми навчимося помічати людей з порушеннями слуху не лише тоді, коли вони просять написати щось на папірці. Адже інклюзія — це не лише пандуси, а й готовність суспільства прийняти іншу мову — мову жестів, щирості та відкритого серця.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
