Експолітв'язень Влад Єсипенко у Шостці: про полон, катування та роботу журналістів
Владислав Єсипенко, український громадський журналіст та кореспондент «Радіо Свобода», який торік повернувся з російського полону. Зазнавши катувань та незаконного ув'язнення в окупованому Криму, сьогодні Владислав займається адвокацією цивільних бранців по всьому світу, а також фіксує злочини окупантів безпосередньо у прифронтових регіонах України. Його шлях проліг через Шостку і ми не могли цим не скористатися, щоб не взяти в нього інтерв'ю.
«Мій обов'язок - показати, як важко колегам працювати на лінії фронту»
- Пане Владиславе, розкажіть, будь ласка, з якою місією ви завітали до Шостки?
- Доброго дня. Я приїхав до своїх друзів, які розповіли про свою роботу та фіксацію злочинів російської влади. Нещодавно я працював на Харківському напрямку, а зараз перебуваю на Сумському. Останній є надзвичайно важливим і складним, адже тут постійно відчуваються прильоти й загроза з боку ворога. Я фіксую це для того, щоб показати світу, в яких важких умовах наші колеги-журналісти виконують свій професійний обов'язок на прифронтових територіях.
Владислав Єсипенко в гостях у редакції прифронтового видання «Обрії Ізюмщини»
Про початок роботи в окупованому Криму
- Повернімося до подій вашого ув'язнення. Як ви взагалі опинилися в Криму і чому вирішили стати громадським журналістом?
- У 2014 році я мешкав у Севастополі. Коли окупанти почали захоплювати наші військові частини та штаби, я просто почав це фільмувати на камеру. Спочатку це був інтерес свідомого громадянина: знімав цих «козачків», мітингувальників і російських військових без шевронів, які блокували наші об'єкти. Пізніше я почав співпрацювати з телеканалом ICTV, роблячи для них сюжети з окупованого півострова.
- Чи усвідомлювали ви тоді, наскільки ризикуєте власним життям і свободою?
- На той час - ні, мабуть, не до кінця. Я розумів, що не роблю нічого протизаконного. Звісно, у нас не було жодних окупаційних акредитацій чи посвідчень, адже українські редакції там закривалися. Найгірше, що я припускав, - це депортація з забороною в'їзду на 50 років, як це сталося з деякими моїми колегами, або, у крайньому разі, умовний термін.
Затримання, фальсифікація та катування струмом
- Коли ви зрозуміли, що перед вами зачиняються двері на волю і російська каральна система не відпустить вас просто так?
- Це сталося в березні 2021 року. На День народження Тараса Шевченка, 9 березня, я робив зйомки, а 10-го повертався з Сімферополя. Мене зупинив співробітник ДАІ - він був настільки блідий від страху, що навіть посвідчення не просив. Одразу під'їхав мікроавтобус, вискочили силовики в масках, поклали мене на асфальт і вдягли кайданки.
Владислав Єсипенко витримав понад чотири роки жорстоких катувань струмом і побиттів у російських колоніях, де з нього силою намагалися вибити фальшиві зізнання.
Коли підвели до моєї автівки, я побачив підкинуту гранату. Спочатку подумав: «Відбитків немає, як вони це доведуть?». Я вимагав адвоката, але мені відповіли: «Ти фільмів надивився. Зараз поїдемо туди, де ти все розповіси».
Зі спогадів про підвал ФСБ:
«Мене відвезли в підвал, роздягли догола, поклали на підлогу і під'єднали до вух дроти зі струмом. Запитань навіть не ставили - це були тортури заради знищення особистості. Витримувати цей біль було неможливо, я кричав, що підпишу все. Катування струмом чергували з побиттям понад добу. У своїх записках я потім писав: роздягання догола застосовували ще в нацистських концтаборах, аби зламати людську волю. Російські спецслужби - це їхні прямі послідовники».
«День бабака» в камері та лист про хворого папугу
- Що допомагало вам триматися й не зневіритися протягом понад трьох років ув'язнення?
- Насамперед — моя сім'я. Дружина Катерина робила неможливе: вона зустрічалася із Президентом Зеленським, виступала в Європі, писала заяви в усі можливі інстанції. Також колосальну роль відіграла підтримка спільноти та «Радіо Свобода». Коли люди в різних країнах виходили на акції до російських посольств, а адвокат передавав мені ці фотографії, це давало величезні сили.
- Чи отримували ви листи від звичайних людей?
- Так, і це надзвичайно важливо! Зараз у полоні перебуває близько 15 тисяч цивільних українців. Для людини в камері розміром 10 квадратних метрів кожен день схожий на «день бабака». І коли приходить лист, де дівчина детально описує, як у неї хворів папуга, - на волі ти б не звернув уваги, а там ти читаєш це як захопливий сюжет і ніби дихаєш ковтком свіжого повітря.
Пам'ятаю навіть листівку 2022 року від пенсіонера з Москви із написом: «Держитесь, режим Путина падёт». Я досі дивуюся, як це пропустила цензура і наскільки сміливою була ця людина.
Новини про велику війну та загибель побратимів
- Ви опинилися в СІЗО ще до 24 лютого 2022 року. Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення?
- Ми чули цілодобовий гул військово-транспортних літаків над дахом Сімферопольського СІЗО. А вранці прийшли наглядачі - радісні, усміхнені. Сказали, що зашли в Херсон та підірвали дамбу, яка перекривала воду в Крим.
Але згодом інформація просочувалася через адвокатів та листи. Були й дивні випадки: один із керівників оперативної частини СІЗО якось зайшов і розгублено сказав: «Ви уявляєте, половину нашого повітряно-десантного полку на Херсонщині розбили "Байрактарами"». Для нас це було майже свято - ми зрозуміли, що Україна б'ється і дає потужну відсіч.
- Багато політв'язнів так і не дочекалися волі...
- Так, це велика біль. У сусідній камері сидів мій друг Костя Ширінг, якому окупанти дали 12 років за нібито «шпигунство». Ми годинами спілкувалися через стіну під час щоденних прогулянок. У 2023 році Костя помер у російській колонії через ненадання медичної допомоги. Російська влада свідомо нищить людей у в'язницях - як це сталося і з журналісткою Вікторією Рощиною, і з багатьма іншими.
Дорога додому та складнощі адаптації
- Розкажіть про момент звільнення. Чи були страхи, що окупанти затримають вас знову просто на виході з колонії?
- Такі побоювання були цілком реальні. В Росії є практика: людина відбуває свій термін (як, наприклад, Дмитро Штибліков), але на виході її знову затримує ФСБ, шиє нову справу за «дискредитацію» чи «тероризм» і дає ще 15–20 років.
Тому ми з дружиною домовилися, що під дверима колонії мене обов'язково має зустріти адвокат. Лише коли наш літак вилетів із Сочі до Вірменії і я побачив у вікні нічні вогні, я зрозумів: можливо, це свобода. Далі була Прага і довгоочікувана зустріч із родиною.
- Наскільки важким є процес повернення до нормального життя для людей, які пройшли полон?
- Людина повертається абсолютно дезорієнтованою. Це як маленька дитина, якій на роки перекрили зв'язок зі світом. Наприклад, я спочатку не знав, як купити квиток у метро, забув, як користуватися телефонами чи банківськими додатками.
Не можна одразу кидати людину під камери журналістів - їй потрібна тривала психологічна та медична реабілітація. Зараз ми разом із «Радіо Свобода» плануємо зняти документальний проєкт про людей, які пройшли через катування, щоб показати суспільству, наскільки глибокі ці травми і якої допомоги потребують колишні бранці.
Як допомогти тим, хто залишається у застінках РФ
- За даними правозахисників, щонайменше 28 українських журналістів досі перебувають у російському полоні. Як їм можна допомогти?
- Потрібно робити банальні, але життєво необхідні речі. Політв'язням потрібні їжа, ліки (здорових людей там немає) та листи з волі. А ще - допомога їхнім сім'ям. Якщо людина в тюрмі знає, що її дитину держава чи волонтери відправили в літній табір, а родині передали вітаміни чи продукти - це дає неймовірну силу триматися.
Про перебіг війни та майбутнє Криму
- Які у вас передчуття щодо завершення війни та майбутнього Криму?
- У мене є внутрішнє відчуття, що вже цього року активна фаза війни та виснажливий градус бойових дій суттєво знизяться. Зараз ситуація на фронті чимось нагадує Першу світову, коли сторони виснажують одна одну в окопах. Перемир'я або зниження інтенсивності боїв неодмінно настане, але ми повинні розуміти: боротьба за людей триватиме. Навіть після припинення вогню Росія використовуватиме наших бранців як інструмент шантажу.
Щодо Криму - я свято вірю в його деокупацію. Це не станеться за один день, це гра «в довгу». Але я обов'язково повернуся у свій український Крим, де корінний народ - кримські татари - нарешті отримають належні йому права та статус.
