ЛЬВІВ ‒ Перше медичне об’єднання спільно з громадською організацією «Побачити перемогу» почало у Львові працювати над проєктом із реабілітації військовослужбовців і цивільних людей, які повністю або частково втратили зір внаслідок мінно-вибухових травм під час війни. В Україні немає ані системної реабілітації для людей, ані спеціалізованих центрів. А з кожним днем, за словами медиків, таких пацієнтів стає дедалі більше. Один з них - наш земляк, мешканець селища Вороніж, військовослужбовець Олександр Попченко, про якого написали наші колеги з Радіо Свобода.
37-річного військовослужбовця Олександра Попченка лікарняним коридором супроводжує мама. Крок, ще один крок, ще. Щодня ці кроки долає легше, але поки що Олександр не може обійтися без підтримки мами. Посміхається, що зараз, немов повернувся у дитинство, коли без мами ніяк не міг дати раду у світі. Нині мама – його очі і пам’ять.
«Я взагалі не бачив нічого, зараз трохи краще. Але у пам’яті все мені змивається, нічого не пригадую», – говорить Олександр.
Командир розвідувального взводу Олександр Попченко отримав поранення 19 лютого цього року під Бахмутом. На цей час воював майже рік у складі полку «Азов». Уламок пройшов через голову і мозок, затримався у лобовій кістці. Внаслідок поранення боєць втратив пам'ять і зір. Медики не давали жодних гарантій, що Олександр узагалі виживе. Він перебував у комі протягом 40 днів, був між життям і смертю. А мама усі ці дні чергувала біля дверей реанімації.
«Я все дивилась і чекала, хто вийде і що мені скаже. Син отримав осколкове поранення голови. Осколок зайшов у праву сторону, пройшов по всій голові і зупинився у лівій стороні. Там і залишився, там і буде. Лікарі, які ставили пластини, кажуть, що це не турбує його. Коли Саша вийшов з коми, почав приходити до свідомості, його перевели у палату і він взяв мене за руку. Ми зрозуміли, що він нічого не пам’ятає, а перед очима у нього – темно», – каже Валентина Попченко, мама бійця.
Прийшовши до свідомості, Олександр Попченко взяв маму за руку. Він її не бачив, але дотиком, каже, відчув рідну людину. У травні його двічі прооперували і зір частково відновлюється. А ось пам’ять повністю ні. Окремі фрагменти з минулого він пригадує.
Поранення 19 лютого було третім у бойовому досвіді військовослужбовця. Він захищав Україну в 2014 році. Тоді прийшов у рідному місті Шостка Сумської області у військкомат добровільно, як і його молодший брат Сергій. Олександр пішов воювати у складі «Азову», пройшов найзапекліші бої. Його брат перебував на службі у Нацгвардії. У 2014 і 2015 роках Олександр Попченко отримав поранення.
«Був лікар, який не ампутував руку, вирішив залишити. Так, вона не працює добре, але вона є. Коли почалась війна 24 лютого 2022 року, у нього вже були зібрані речі. Бо ж таке робилось на нашому кордоні. У синів це в душі ‒ захист Батьківщини. Мені сказали: «Мамо, не переживай. Ти ж розумієш ‒ треба захищати свій дім. Мій молодший син 27 лютого 2023 року разом з побратимами підірвався на БТРі. Тоді хлопці загинули. Він отримав важку травму хребта. Я у цей час перебувала в окупації. Не могла поїхати. Син вже ходить. Зараз вдома, але воювати не може», ‒ розповідає Валентина Попченко.
Старший син найчастіше запитує маму, коли він зможе бачити. Йому важко самостійно орієнтуватися у просторі. Він не має жодних навиків, адже все життя був зрячий. За словами реабілітологів, пацієнти, які втратили зір, не можуть адаптуватись за такими ж методами, як люди незрячі від народження. Бо ці навики вимагають довшого часу. Тому у Львові, першому місті в Україні, вирішили розпочати пілотний проєкт із реабілітації військовослужбовців і цивільних осіб, які повністю чи частково втратили зір під час війни. Така реабілітація відбуватиметься на базі Першого медичного об’єднання спільно з громадською організацією «Побачити перемогу». Важливо, кажуть, навчити незрячих пацієнтів і з частково втраченим зором самостійно давати собі раду у щоденному житті, в побуті.
Втрата зору, повна чи часткова, за словами реабілітологів, ускладнює процес реабілітації. Адже зір допомагає людині оволодіти новими навиками досить швидко, а при його відсутності відновлення організму після поранення триває повільно, кажуть, втрачається дорогоцінний час. Тому, зауважують фахівці, і є потреба для такої категорії поранених застосовувати нові технології для відновлення зору, адаптації.
«Це мають бути нові європейські технології, передові, з напрямком, можливо, цифрового зору або вдосконалення спроможності ока розрізняти певні зображення. Ми працюємо над такими методами і шукаємо рішення, щоб імплементувати реабілітаційне втручання, офтальмонологічне в загальну програму реабілітації військових. Ми сподіваємось, що співпрацюватимемо з айтішниками. Фахівці з ерготерапії стажуватимуться у міжнародних проєктах, щоб навчитись працювати з пацієнтами, які втратили зір або ж мають порушення зору. Психологи, терапевти мовлення, тобто задіюватимемо різних фахівців», ‒ каже Олег Білянський, керівник реабілітаційного центру «Незламні».
За словами медиків, сьогодні в рази більше пацієнтів серед військових, які внаслідок мінно-вибухових травм втратили зір, повністю чи частково, ніж це було у 2014-2015 роках. З такими пораненими працювати важче під час реабілітації. Людину охоплює страх, страх до навколишнього простору, порушується рівновага, рухи стають скутими, що перешкоджає у реабілітації. Людині важко морально, психологічно усвідомити, що зміни, які стались, неминучі і треба вчитись жити знову. Тому важливо, щоб у такий складний час поруч були фахівці, які допомагатимуть у відновленні та адаптації. Для таких пацієнтів потрібно організувати простір, враховуючи їхні потреби. Тобто, облаштовуватимуть спеціальні палати, реабілітаційні зали, коридори, вчитимуть людей з проблемами зору позбуватись страху.
«Втрата зору породжує те, що людина не усвідомлює простору, не може проаналізувати його, оточення. Тому людині важко переміщатись, вона менш мобільна і процес реабілітації проходить повільніше», ‒ зауважує Олег Білянський.
Львівські медики, реабілітологи перейматимуть досвід західних клінік щодо реабілітації пацієнтів, які втратили зір внаслідок поранення. Адже потрібні фахові спеціалісти, які б вміли допомогти людям повернутись до життя, навчили їх користуватися спеціальними сучасними приладами. У світі вже застосовують технологію «цифрового» («штучного» зору»). Незряча людина носить спеціальні окуляри з камерою, з неї зображення передається на чип, який вживлений у мозок. Людина може орієнтуватись у просторі, розрізняти лінії, цифри, літери. Можливо, цю технологію вдасться застосовувати і в Україні. Наразі намагаються вивчити новітні методи, які використовують у світі.
Тим часом військовослужбовці, які втратили частково чи повністю зір внаслідок поранення, проходять реабілітацію у звичайних реабілітаційних центрах. Олександра Попченка скрізь супроводжує його мама. Кожен курс реабілітації додає йому впевненості, він краще починає ходити, його рука краще працює, а поволі його пам’ять і зір, зазначають фахівці, мали б відновитись.
