Шосткинщина плаче і схиляє голову: до рідного міста назавжди повернувся Анатолій Миколайович Кузьменко — захисник, який понад рік вважався зниклим безвісти. Токар, спортсмен і висококласний спеціаліст, якого колеги поважали і називали «професором». Він двічі ставав на захист Батьківщини: у 2014-му і з початком повномасштабної агресії. Сьогодні Герой, який воював стрільцем-снайпером у складі десантно-штурмової бригади, повертається «на щиті», щоб знайти свій останній спочинок у рідній Шостці.
Анатолій Миколайович Кузьменко народився у Шостці 20 травня 1975 року. Навчався у загальноосвітній школі № 4. У дитинстві та юності захоплювався спортом (дзюдо) та випалюванням по деревині. Фахову освіту отримав на базі Шосткинського центру професійної освіти (ПТУ № 13) за спеціальністю «Токар». Строкову службу Анатолій проходив у м. Прилуки Чернігівської області.
Після повернення на малу батьківщину працював на провідних виробничих підприємствах Шостки, останнім місцем роботи стало ТОВ «УГАК» (Українсько-голландська агрокомпанія). Спокійний, розмірений, працьовитий, відповідальний… Таким його знали та любили рідні, колеги і друзі. На роботі Анатолій Миколайович користувався високим авторитетом як спеціаліст, за глибокі знання його з повагою називали «професор».
Минуло десятиріччя і чоловік знову приєднався до Збройних сил України. Після проходження навчання Анатолій Кузьменко воював у складі десантно-штурмової бригади, на фронті виконував обов’язки стрільця-снайпера. Вдома на Анатолія з нетерпінням чекали його найдорожчі «дівчата» - мама Ганна Іванівна та улюблена донечка Вікторія, семикласниця. Саме вони були для чоловіка найріднішими людьми на всьому світі, за якими він дуже сумував і… не хотів нічим засмучувати. «У мене все добре», «Все нормально!», - звично відповідав він на всі запитання про фронтове життя… Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, ніхто і ніколи не почув від нього жодної скарги. Повоювати Анатолію довелося зовсім недовго – 18 грудня 2024 року він перестав виходити на зв’язок і тривалий час офіційно вважався зниклим без вісти. У тривогах, молитвах і надіях спливали дні, тижні, місяці… Минув і День народження, 50-річний ювілей Анатолія… За долю чоловіка переживало багато шосткинців – від рідних і друзів, до колег і сусідів, яким він допомагав.
Сьогодні Герой повертається до рідного міста, але – «на щиті»… Плаче за сином Шосткинщина, вклоняється йому до землі!
