Володимир Іванович Півторак зустрів аварію на ЧАЕС досвідченим офіцером — лише за рік до катастрофи він повернувся з Афганістану. Замість заслуженого відпочинку сапер із Шостки опинився в епіцентрі ядерного лиха, де замість мінних полів довелося долати радіаційні. Його історія — це свідчення про перші дні дезінформації, мобілізацію резервістів та небезпечну роботу 212-ї військової автоінспекції безпосередньо біля зруйнованого четвертого енергоблока.
Пан Володимир, який народився 17 лютого 1960 року на Вінниччині нині мешкає у Шостці і своїми спогадами поділився на сторінці Шосткинської РВА у Фейсбуці.
- У той час я був офіцером Збройних Сил. Мав військове звання старшого лейтенанта. У серпні 1985 року повернувся з Афганістану. Служив командиром взводу в саперному батальйоні, який дислокувався у Шостці, а у травні 1986 року вже ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи.
26 квітня 1986 року, після вибуху ядерного реактора, в СРСР було все спокійно. Інформація про аварію почала надходити із зарубіжних джерел. Перше офіційне повідомлення було зроблене тільки 28-го квітня. Я дивився ці новини. В них показали фото зруйнованого реактора.
Хоч тоді фотошопу, мабуть, не було, але на світлині 4-й блок АЕС виглядав, як невеликий сарайчик. Диктор запевнила, що все під контролем і небезпеки для населення немає. Першого травня наша військова частина разом із навчальними закладами, підприємствами і організаціями міста Шостки вийшли на першотравневу демонстрацію! На свята багато людей виїздили на природу.
Згодом, по закритих лініях зв’язку стала надходити більш тривожна інформація. Військові комісаріати почали мобілізацію військовослужбовців запасу, а військові частини, в тому числі наш саперний батальйон, розгортали підрозділи і в/ч за штатами військового часу. Почалася відправка сформованих підрозділів у зону Чорнобиля. Я пам’ятаю, як повернувся заступник начштабу капітан Корольов, який супроводжував мобілізованих в зону аварії. Ми заміряли радіометром випромінювання від його чобіт, і стрілка прибору показувала підвищений рівень радіації!
Наприкінці травня 1986 року я був у відрядженні на полігоні в н.п. Гончарівське, що під Черніговом. Доповідаю телефоном командирові нашої військової частини про виконану мною задачу. А він і каже: «Добре! Тільки ти вже не повертайся, а поїдеш із Гончарівська на Білу Церкву, а звідти на Чорнобиль. Прапорщик привезе тобі речі, які збере дружина. І забере техніку і солдатів назад». Наказ є наказ…
Підвечір приїхав прапорщик, привіз речі та документи і я автобусами відправився на Білу Церкву. У в/ч, в яку я прибув, формувалася 212 Військова автоінспекція. Зі складів НЗ були зняті автомобілі ГАЗ-66. Їх розмальовували під автомобілі ВАІ та приводили в повністю робочий стан. Через день після мого приїзду колона 212 ВАІ вирушила в напрямку Чорнобиля. 29 травня 1986 року ми прибули на місце дислокації між селами Оране та Дитятки, десь за кілометр від 30-кілометрової зони відчуження. Тут ми розбили свої армійські намети для проживання і обладнали парк техніки. Поряд знаходилася армійська бригада, в якій ми стали на забезпечення. Наша військова частина 212 ВАІ була невеликою. Начальник підполковник Ступчук, два його заступники, 8 інших офіцерів і прапорщиків і 9 солдатів строкової служби, які були водіями автомобілів. Офіцери були старшими інспекторами, прапорщики - інспекторами. Задачі ж для всіх були однаковими - забезпечувати безперебійний рух транспорту в чорнобильській зоні, регулювати напрямки руху транспорту і безпеку пересування. Моїм водієм був Коля Сюкало. Мені повезло з ним, так як це був кращий із водіїв і найкращий серед бійців - строковиків!
30 травня ми змінили військовослужбовців 211 ВАІ, які були в першій хвилі чорнобильців, і приступили до виконання обов’язків.
Я заступив на чергування на одному із перехресть. Погода була жарка. Кожних 15-20 хвилин я зливав із респіратора вологу, яка під ним накопичувалася. З одного боку дороги стояв сосновий ліс, в якому ще доцвітали конвалії. Періодично роздавався тріск сосен, наче вони розколювалися. За майже півтора місяця мого перебування в зоні я не пам’ятаю, щоб був хоч один дощ.
Наша 212 Автоінспекція контролювала дороги на території України, це десь 2/3 Чорнобильської зони. За територію Білорусі відповідали війська Білоруського військового округу. У нас були перепустки в усі місця нашого сектору відповідальності. Оскільки на нас, 8 інспекторів, було 7 постів, кожен восьмий день був відносно вихідним, якщо не з’являлися додаткові задачі. Постами мінялися кожен день згідно графіку. Перший пост був на КПП Дитятки. П’ять інших – на основних перехрестях всередині Зони та біля вертолітного майданчика. Сьомий пост був мобільним. Сюди ми приїжджали на броньованій розвідувально-дозорній машині БРДМ. На роздоріжжі біля села Копачі стояв пост, приміщенням якого слугував звичайний вагончик. Раз на годину ми патрулювали 5 км дороги до самої Чорнобильської АЕС. При необхідності регулювали рух транспорту на майданчику перед центральним входом до АЕС. Одного разу прийшлось розблоковувати корок з вантажівок, які накопичилися на майданчику біля зруйнованого 4-го енергоблоку.
Водіями на БРДМах були вже військовослужбовці, призвані по мобілізації, а не строковики. Броньована машина знижує рівень проникаючої радіації в 2-3 рази. Звичайно ж поки ще сама не накопичила радіацію в своєму металі і не починала «світитися»”.
Свохїми спогадами про події 40-річної давнини пан Володимир ділиться на своїй сторінці у Фейсбук.
У кожному нашому автомобілі знаходився прилад для вимірювання рівня радіації. Щоденно ми вели журнали, де записували заміри доз на своєму посту.
Вже через місяць, за рахунок систематичного поливу території, він складав 75 – 80 мР. На деяких ділянках дороги і територіях радіація була значно вищою. Це були так звані радіаційні плями.
Тільки-но я сприймав таке відчуття, як мій погляд швидко спрямовувався на бортовий рентгенметр бронемашини, а той давав підтвердження різким рухом своєї стрілки до краю шкали.
Якось, повертаючись на БРДМі від будівлі електростанції на пост в Копачах, я побачив УАЗ свого начальника, який їхав назустріч і мигав світлом, щоб я зупинився. Ми обидва вийшли із машин, і підполковник почав мені щось розповідати, зовсім неважливе. Я вже кручусь на місті, наче в’юн на сковорідці й кажу йому: «Товаришу підполковник, на цьому місці радіоактивна пляма! Не можна тут стояти!» А він спокійно відповідає: «А хулі тобі та пляма, ти що, радіації боїшся?!»
Забігаючи наперед скажу, що з цією людиною я зустрівся десь через рік після нашого повернення із Чорнобиля. Я заїхав на його місце служби в Лубнах. Привіталися. Питаю як життя, як здоров’я. «Усе добре, - відповідає, - тільки за цей час три рази кров мені замінили!»
Одним із міфів було те, що від радіації добре захищає алкоголь. Деякі примудрялися знайти його в навколишніх селах. На мою думку, алкоголь тільки ослабляв природній захист організму і притупляв інтуїцію, чуйку, як кажуть на війні.
- Якщо боїтеся поправитися – випийте перед обідом 100 грамів коньяку!
- І що, допомагає схуднути?
- Схуднути ні, але відчуття страху притупляє!
Нашою задачею було також виявляти за кермом тих, хто приймав ці «ліки для самозахисту від страху». Чорнобильські дороги були наповнені різноманітним транспортом: автомобілі–бетономішалки доставляли рідкий бетон, одні машини вивозили знятий радіоактивний ґрунт, інші завозили пісок і будматеріали, паливо і воду. І усі везли ЛЮДЕЙ! За кермом і поряд, в кузовах автомобілів і за бронею БТРів та інженерної техніки.
Серед усієї техніки, що проїжджала повз нас, виділялися «автомобілі–членовози». Це урядові ЗІЛи і «Чайки» - авто представницького класу радянської епохи. На них приїздили члени ЦК Комуністичної партії України та члени Ради Міністрів, а більше - їхні представники. Також кидалися в очі машини на базі танка Т-80.
Один із таких танків щодня з’являвся невідомо звідки, об’їжджав по дорозі навколо АЕС і знову зникав у невідомому напрямку. На цій машині не було башти зі стволом, а була інша більш широка надбудова, на якій виднілися 8 відеокамер. На той час ця апаратура була досить помітною. На борту танка не було номера, але виднівся знак з логотипом Землі – овал з паралелями і меридіанами. Гусенична стрічка прорезинена. Попереду танк завжди супроводжувала машина ВАІ, але наша і не така, як у нас, а ГАЗ-66 з будкою. Один із наших прапорщиків спробував зупинити цей бронеоб’єкт із допомогою свого смугастого жезла, але із вікна автомобіля супроводу висунулася рука з пістолетом-кулеметом Стєчкіна, і це був залізний аргумент і стопроцентний пропуск!
Танки Т-80 були обладнані газотурбінними двигунами і заправлялися керосином на вертолітному майданчику. Механіки-водії, вдягнуті в акуратні сині комбінезони, вигляділи імпозантно. Це були не строковики, а професіонали. Я спробував завести розмову з одним із них, але він зробив вигляд, що не розуміє про що я його запитую.
Поряд із вертолітним майданчиком було кілька куч із піском і одна велика, десь понад 4 метри вишиною, акуратна конічна кучугура мисливського свинцевого дробу. Його зібрали мабуть з усього Союзу. Дробини були різного діаметру і калібру.
Деякі мисливці із числа ліквідаторів нагрібали й собі цей дріб по трохи. Бо ж більше ніж пів відра його не підіймеш. Свинець також добре всмоктував у себе радіацію.
Одного разу я із моїм водієм Миколою супроводжували урядовий ЗІЛ від КПП до Іванкова. На місці пасажира сидів молодий чоловік років сорока. Ми їхали за ними від КПП зони відчуження протягом 30 кілометрів селами Київщини, які жили своїм повсякденним життям, де діти гралися повз дороги в траві та піску. Пасажир легковика за весь час поїздки так і не зняв зі свого обличчя респіратора.
Від нього можна було тільки трохи приховатися, і тоді ти отримував не пряме попадання, а тільки рикошет. Противник був всесильним. На нього йшли, як на амбразуру! У зоні буйним цвітінням жовтіли духмяні липи.
Через КПП міліція пропускала на недовгий час відселених із зони людей, щоб вони могли щось забрати із своїх кинутих домівок. Один чоловік, повертаючись, приніс нам відро запашної полуниці. «Пригощайтеся, хлопці!» Ми подивилися на неї, понюхали, взяли по ягоді, помили, відчули смак. Більше їсти не наважилися.
У середині червня 1986-го мені поставили задачу з’явитися в Оперативну групу ліквідації аварії, яка знаходилася в центральній будівлі ЧАЕС. Для поїздки виділили бронетранспортер. Коли я прибув, то отримав наступну задачу. Поїхати в місто Прип’ять і провести опис усієї техніки, яка знаходилася кинутою у дворах будинків і на територіях підприємств та організацій. Це, наче, потрібно було для того, щоб пізніше людям виплатити за неї компенсації.
Прип’ять знаходилася за 4 кілометри від атомної електростанції по дорозі, або 2 км напряму, за «рижим лісом». Мені вказали адресу, за якою я зможу знайти відділок міліції, яка мені має допомогти в незнайомому мені населеному пункті.
Коли я в’їхав у кинуте місто і по траві під’їжджав до вказаної будівлі, моє волосся на голові сповістило про критичну ситуацію!
Ми з водієм зайшли в приміщення, де знаходилося кілька міліціонерів. Я розповів їм про поставлену задачу. Вони відповіли: «Тобі треба, ти й їздь! Ми з приміщення не вийдемо». Мені теж не потрібно було в незнайомому безлюдному, раніше 50-тисячному місті, яке кипить радіацією, робити величезний обсяг непотрібної роботи.
Я повернувся в штаб опергрупи і доповів, що виконання цієї задачі потребує великої кількості людських ресурсів і часу. Крім того це не задача Збройних сил, а, скоріше, робота міліції. Більше до цього питання ніхто не повертався.
Місто Чорнобиль знаходиться в 15 кілометрах від Чорнобильської АЕС із протилежного боку, ніж місто Прип’ять. Чорнобилю трохи пощастило з напрямком вітру, і він постраждав значно менше. Тут було розміщено багато військових підрозділів. Проживало цивільне і військове керівництво, знаходилася лікарня. Рівень радіації дозволяв ходити по місту без респіратора.
На перехресті біля Чорнобиля знаходився один із наших постів ВАІ. Крім того, ми періодично патрулювали вулиці самого містечка. Основна робота нами проводилася з водіями УАЗів генералів та полковників. Вони нерідко злісно порушували правила дорожнього руху і поводили себе нахабно. Це був саме той контингент, виховання якого приносило мені душевне задоволення.
Якщо якийсь із водіїв так і не дослухався до мене, я очікував його начальника, полковника чи генерала, та лагідно і ввічливо проводив роботу з ним, а він уже потім зі своїм підопічним. Генерали і полковники не дуже люблять коли їх виховують старші лейтенанти, навіть лагідні.
Мій водій Микола теж добре знав правила дорожнього руху, мав підхід до людей і непоганий життєвий досвід, як для його віку. Колі вже виповнилося 21, а строкову військову службу, зазвичай, проходили у віці 18-20 років.
Коля називав мене Шеф. «Шеф, а дайте мені своє посвідчення». Посвідчення старшого інспектора було без фото, виписане на пред’явника.
Поки я займався своїми обов’язками, Микола виховував водіїв УАЗиків. За тиждень-два він з ними вже подружився (теж же водій великого начальника), і щоразу приносив нам по кілька талонів на харчування в «генеральській їдальні», яка знаходилася в одному із чорнобильських ресторанів. У Чорнобилі ми з моїм водієм сухий пайок уже не їли!
Нерідко ми з Миколою залишалися ночувати на постах у 30-кілометровій зоні відчуження, якщо рівень радіації там не набагато перевищував випромінювання в пункті дислокації. Хоча ґрунтові дороги біля бригади періодично поливали водою, з них все одно піднімалася пилюка, яка осідала на наших наметах. А якщо промчиться на машині який-небудь лихач, то по вечорах над палатками стояв пиловий радіоактивний смог. Крім того, ми працювали по 10-12 годин на день, і, якщо поїдеш ночувати «додому», рано-вранці треба буде знову повертатися на пост, щоб його здати.
Спочатку я спав у гамаку, який входив до комплекту автомобіля і навішувався в його кабіні, а водій примудрявся спати внизу на підлозі, скрутившись попід педалями. А потім на кузові у нас з’явилося ліжко.
Володимир Півторак продовжує жити у Шостці, веде активний спосіб життя, подорожує, нещодавно написав книгу спогадів "Дорогами Афганістану", займається підприємницькою діяльністю.
