Сьогодні на Алеї Слави у Шостці провели в останню путь солдата 32-ї окремої механізованої «Сталевої» бригади Олександра Жидкова. Уродженець Середини-Буди, який служив старшим водієм підрозділу, загинув під час виконання бойового завдання поблизу селища Леонтовичі на Донеччині. З 22 серпня 2025 року, після отримання важкого поранення, захисник вважався безвісти зниклим. Загиблого воїна поховали з усіма військовими почестями, віддавши шану його мужності, самопожертві та відданості Україні.
Жидков Олександр Володимирович народився 24 грудня 1993 року в місті Середина-Буда Сумської області у багатодітній родині, де виховувалося четверо дітей. Олександр був старшим сином, турботливим братом і опорою для своєї родини.
Навчався у Середино-Будській загальноосвітній школі № 2, де здобув неповну середню освіту. Після закінчення 9 класу вступив до Сумського національного аграрного університету, де навчався за спеціальністю «Експлуатація та ремонт машин і обладнання агропромислового виробництва» та здобув кваліфікацію техніка-механіка сільськогосподарського виробництва.
Ще зі шкільних років Олександр захоплювався футболом. У дорослому житті любив активний відпочинок, цінував спілкування з друзями та рідними, завжди залишався відкритою і щирою людиною.
Після завершення навчання працював механіком в агрофірмі. Згодом переїхав до Києва, де працював інструктором з водіння в автошколі. Олександр був не лише хорошим фахівцем, а й людиною, якій довіряли та на яку могли покластися.
Найбільшим щастям у його житті була донечка, якій було шість років. Він дуже любив свою дитину, пишався нею, турбувався про неї та мріяв бачити, як вона росте, дорослішає і здійснює свої мрії.
Олександра згадують як працьовитого, товариського, доброго, цілеспрямованого, мужнього, справедливого та відповідального чоловіка. Він був відвертим і водночас стриманим, чуйним, щирим і наполегливим. Завжди був готовий першим прийти на допомогу, не залишав близьких та друзів у біді.
Олександр мав багато друзів, умів підтримати, розрадити та створити навколо себе теплу атмосферу. Був душею компанії, завжди усміхнений, доброзичливий і щирий. За ці якості його любили та поважали рідні, друзі, колеги й усі, хто особисто його знав.
29 травня 2025 року Олександр був призваний на військову службу. Мав військове звання солдата та обіймав посаду старшого водія у складі 32-ї окремої механізованої «Сталева» бригади Збройних Сил України.
Він свідомо став на захист України, розуміючи відповідальність перед своєю родиною, побратимами та Батьківщиною. Його слова: «Якщо я не піду, другий, третій не піде… Нікому буде воювати та захищати Батьківщину» — стали свідченням його мужності, громадянської позиції та готовності виконати свій обов’язок.
Олександр воював на Донецькому напрямку, мужньо виконуючи бойові завдання та захищаючи Україну. З 22 серпня 2025 року Олександр вважався безвісти зниклим. Увесь цей час родина жила надією, чекала на звістку, вірила, що він повернеться додому — до батьків, братів і сестри, до своєї маленької донечки.
Але страшна звістка назавжди змінила життя його близьких. Олександр загинув 22 серпня 2025 року в районі населеного пункту Леонтовичі Донецької області внаслідок поранення в голову, захищаючи Україну.
Трагічна хвилина прощання оповила простір болісною тишею. На знак найвищої пошани, вдячності та глибокого смутку перед домовиною воїна люди встали на коліна. Живі квіти вкрили труну, ставши символом вічної пам'яті про його мужність і самопожертву. Під тужливі мотиви скорботна колона вирушила до місця спочинку. Олександра поховали на Алеї Слави поруч із побратимами. Відтепер він оберігає нас у лавах небесного війська, залишивши у серцях світлий слід і безсмертну славу.
