Вороніж та вся Шосткинщина провели в останню путь земляка, солдата Віталія Паристого, чиє життя обірвалося під час виконання бойового завдання на Дніпропетровщині.
Народився захисник 30 січня 1988 року в місті Шостка. Усе своє життя прожив у селищі Вороніж, яке стало для нього рідним домом. У родині він був старшим братом, мав молодшу сестру Аліну.
Навчався у Воронізькій загальноосвітній школі № 1, де здобув повну загальну середню освіту. У 2006–2007 роках Віталій проходив строкову військову службу в місті Гостомель, де служив зв’язківцем. Після армії вступив до школи міліції в місті Суми, згодом працював у патрульній службі міліції.
У 2015 році чоловік розпочав навчання в Конотопському професійно-технічному училищі залізничного профілю та опановував фах помічника машиніста. У 2021 році закінчив школу машиністів. Працював у локомотивному депо міста Конотоп, доки його життєвий шлях знову не привів до військової справи.
20 вересня 2025 року Віталія призвали на захист України. Він мав військове звання солдата та проходив службу на посаді кулеметника третього штурмового взводу військової частини А4862. Виконував бойові завдання на Дніпропетровському напрямку. Його позивний — «Вітя».
У мирному житті Віталій був доброю, товариською та працьовитою людиною. Любив риболовлю, захоплювався автомобільною технікою та мотоциклами. Цінував прості життєві радощі, любив рідних і мав плани на майбутнє. Його мрії були простими, але такими важливими: одружитися, створити власну сім’ю, стати батьком сина та повернутися до рідного дому. Він хотів жити, працювати, будувати своє майбутнє на рідній землі. Попереду мало бути ще стільки щасливих моментів, сімейного тепла та здійснених задумів. Та війна і ворог безжально обірвали ці плани…
8 липня 2026 року Віталій Паристий загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Січневе Дніпропетровської області. Його смерть пов’язана із захистом Батьківщини. У пам’яті близьких назавжди залишаться його голос, щирість і слова, які сьогодні звучать особливо болісно: «Я йду в один край…»
Сьогодні біль утрати розділяють усі, хто знав Віталія. Для рідних він назавжди залишиться коханим сином і братом, для друзів — щирим товаришем, а для України — воїном, який став на її захист.
Він повертається додому, до рідного Воронежа, але вже не так, як мріяв. Війна забрала його майбутнє, проте не зможе стерти пам’ять про нього. Його життєвий шлях став частиною історії боротьби українського народу за свободу та незалежність.
Вічна пам’ять і слава Герою!
