У 2015 році в Шостці відкрили заклад, подібних якому в Україні немає — меморіально-освітній комплекс «Родинна пам’ять». Його експозиція розповідає про життя молодих хлопців та дівчат в роки війни, мрії яких були зруйновані, про жертв політичних репресій 1930-40 років та про шосткинців – військовослужбовців, які загинули під час проведення антитерористичної операції. Тепер здійснити прогулянку закладом можна в онлайн-режимі.
Кошти на створення сайту надійшли від німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Він сприяє міжнародним проєктам, які спрямовані на підсилення партнерської співпраці між Німеччиною та країнами, які значною мірою постраждали від наслідків націонал-соціалізму. Він же і надав основні кошти на створення самого музею «Родинна пам'ять». На створення 3D-туру цього освітнього закладу пішло понад 20 тисяч євро.
Зараз сайт «Родинної пам'яті» працює в тестовому режимі. Курує проєкт музею та 3D-туру Тетяна Пастушенко, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН.
– Головна ідея 3D туру – популяризація міста та його жителів, навколишніх сіл, історії цього регіону. Стереотип думати, що історія твориться лише в столиці. Ми всі — творці нашої історії. Історія кожного міста, кожного села – надзвичайно багата та цікава. Дуже важливо її знати».
Цікаво, що всі найвідоміші музеї світу для просування своїх експозицій використовують саме 3D-тури. Вони створюють ефект присутності. Наприклад, таким чином можна прогулятись Лувром, музеєм Ватикану, Британською Національною галереєю чи Ермітажем. Завдяки цьому музеям вдалось в реальності збільшити кількість відвідувачів на понад 10 млн осіб.
Знайти сайт «Родинної пам'яті» поки що можна за посиланням shostkamuseum.com.ua.
Заходячи на електронну сторінку, ви одразу потрапляєте у 3D-вимір освітнього закладу, маєте змогу пройтись його коридорами, переглянути експозицію.
На сайті можна ознайомитись з архівами про долі жителів Шосткинщини, які стали жертвами тоталітаризму. Їх там близько сотні. Ось декілька із них:
ІВАН ДУДАР (1921 – 2008) народився в 1921 р. в с. Клишки. Сім’я була невеликою, він у ній був пізньою дитиною. Всього у родині було п’ятеро дітей, однак, окрім нього та ще старшого сина Григорія, інші діти померли у малолітстві. Іван також мав слабке здоров’я, але вижив завдяки особливому догляду матері Тетяни Панкратівни. Батько – Петро Кузьмич мав селянське господарство та невелику теслярську майстерню. «У 1930 році все наше майно, землю та коня було відібрано радянською владою, як у багатьох інших середняків, хоча особливо заможною наша родина і не була. Після цього батьки були змушені піти працювати до створеного у селі колгоспу, де трудилися у довоєнний, воєнний та післявоєнний час». З 1939 р. навчався у Кролевецькому художньому технікумі. Улітку 1941 р. через стан здоров’я не був призваний до Червоної армії, залишився під окупацією. У червні 1942 року, як і багато його односельців, був відправлений на роботу до Німеччини. Пройшовши пішки 50 км, колони майбутніх рабів сходяться на вокзалі Шостки. Там їх заганяють у вагони для худоби. Потяг охороняється німецькими вартовими. Їсти дорогою майже не дають, а для справляння природніх потреб служить одне бляшане відро на весь вагон. Кількаденна дорога через Україну і Польщу до Берліна стає справжньою мукою для молодих людей. З Берліна Івана спочатку відправляють на целюлозну фабрику під Білефельдом. Однак через три місяці його переводять на роботу на пороховий завод Лібенау, що знаходиться у землі Нижня Саксонія, між Бременом та Ганновером. У жовтні 1942 року він прибуває у тамтешній «табір для остарбайтерів» у містечку Штайєрберг. Іван Дудар потрапляє на роботу у так званий кислотний цех. Хоча робота з кислотою дуже небезпечна, мало кому з працівників видають спеціальний захисний одяг. Окрім того, що робота з хімікатами сама по собі шкодить здоров’ю, у всіх цехах часто стаються вибухи. У червні 1944 з Іваном Дударем стається нещасний випадок, який залишить слід назавжди, але, водночас, за його власною оцінкою, і врятує йому життя. Цього дня Іван повинен був у кислотному цеху змішувати кислоти та заливати їх у баки. Але через помилково встановлений індикатор бака, при переливанні струмінь кислоти вихлюпується і опікає хлопцеві руки і ноги. Він потрапляє на кілька тижнів до санітарного бараку «табору для остарбайтерів», його лікують у лікарні Нінбурга. Поранення настільки серйозне, що біржа праці Нінбурга не дає дозвіл на продовження роботи на заводі. Дуже повільно йде процес одужання, практично до кінця життя рана мучить І. Дударя, вона так і не загоїлась остаточно!! Але все-таки Іванові щастить: біржа праці переводить його помічником у фермерське господарство, до родини Горманн у сусідньому селі Вельє. До кінця своїх днів він говорить про цю літню пару з особливою пошаною, тому що ці люди ставились до нього як до рівного, а не як до якоїсь там «російської худоби»: Після закінчення війни знову повернувся до робочого табору, де разом зі своїми земляками чекав декілька місяців відправки на батьківщину. Після фільтраційної перевірки мусив рік працювати на цементному заводі на Уралі. Лише тут він вперше може відновити листування з батьками, які три роки нічого не знали про свого сина. Вони пишуть йому, яка лиха доля спіткала його старшого брата. У 1946 році виходить постанова уряду про те, що студенти-репатріанти мають право повернутися до навчання. Батьки надсилають Іванові на Урал довідку із Кролевецького технікуму, і його відпускають додому. У 1946 році Іван Дудар остаточно повертається у рідні краї та продовжує навчання у Кролевецькому художньому технікумі, потім працює художником на Кролевецькій фабриці ткацьких виробів. Пізніше він стає головним художником підприємства. Роботи Івана Дударя стають відомими в Україні та за її межами. Їх експонують на численних національних та міжнародних виставках (наприклад, на Лейпцизькому ярмарку у 1950-х роках). Про творчість І.Дударя пишуть у понад 20 публікаціях. Його нагороджують багатьма грамотами та відзнаками міністерства культури СРСР та Академії мистецтв. Продукція Кролевецької фабрики здобуває повне визнання, проте головному художнику закрито шлях за кордон для особистої участі у міжнародних виставках: колишній „остарбайтер“ не має права на зарубіжні поїздки. Подорож до Лібенау у 2002 році стає його першим виїздом за кордон. Історія пошуку. У 2001 році Іван Дудар написав лист у німецьке село Лібенау з проханням надати підтверджуючий документ про його працю на пороховому заводі фірми «Айбія». Через 57 років після звільнення з «табору для остарбайтерів» у 2002 році він приїздить у Німеччину на запрошення Мартіна Ґузе, виконавчого директора спілки «Документаційний центр історії порохового заводу Лібенау», яка займається дослідженням історії порохового заводу та таборів підприємства. Іван приїде ще двічі до Нижньої Саксонії у 2005 та 2006 роках. Він був ініціатором проведення зустрічей з німецькими та українськими школярами, з іншими колишніми примусовими працівниками з України, Польщі та Нідерландів. Разом колишні підневільні робітники відвідують територію порохового заводу, де й досі стоять близько 400 цехів та бункерів. До самої своєї смерті у 2008 році Іван Дудар наполегливо проводив ідею про необхідність створення музею в Україні про примусових робітників із Шосткинщини. Фактично реалізація проекту меморіально-освітнього комплексу «Родинна пам’ять» – це виконання символічного заповіту Івана Дударя.shostkamuseum.com.ua
Береля Антон Федорович, 1893 р.н., колишнє с. Кабани Луганської області, проживав у м. Шостка, начальник заводу № 53. Арештований 4.10.1937 р., звинувачувався в участі у право-троцкістській диверсійно-терористичній організації, яка діяла на оборонному заводі. Розстріляний 11.04.1938 р. в м. Київ. Реабілітований у 1957 р. Воєнною Колегією Верховного суду СРСР.shostkamuseum.com.ua
Віник [Веник] Андрій Олексійович, 1896 р.н., м. Шостка, керівник духового оркестру клубу заводу № 9. Арештований 21.11.1935. Чернігівським обласним судом 5.04.1936, засуджений до позбавлення волі на 5 років. Реабілітований 30.04.1992 прокуратурою Сумської області.shostkamuseum.com.ua
Марія Доценко (праворуч) з подругою. Табір Штаєрберг, 1943 р. Марія Доценко народилась у 1923 р. у селі Ображіївка. Після семи класів сільської школи продовжила навчання в училищі та працювала лаборантом на Шосткинській фабриці кіноплівки №6, згодом – у друкарні газети «Зоря». Улітку 1942 р. була примусово вивезена на роботу до Німеччини. Потрапила на пороховий завод фірми «Айбіа» поблизу сіл Штаєрберг та Лібенау. До травня 1945 р. працювала різальницею пороху на пресі. Після війни зі Штайєрберга Марію перевезли до Магдебурга, на Схід Німеччини в радянську зону окупації. З травня по листопад 1945 р. вона працювала на демонтажі німецького військового заводу, обладнання якого вивезили до СРСР. На цій роботі вона познайомилася з майбутнім чоловіком, який також був примусовим працівником у Штайєрберзі й пізніше прибув до Магдебурга. Після повернення на батьківщину, вони жили у селі Собічево, де організували швейну майстерню. Пізніше Марія працювала у лісництві та у школі прибиральницею. У 1964 р. родина переїхала до Шостки і збудувала власну хату. Там Марія пропрацювала 27 років у дитячому садку № 4 пралею.shostkamuseum.com.ua
– Рівень дослідженості кожної з представленихних історій – різний, – говорить Микола Кокшайкін, старший науковий співробітник Шосткинського краєзнавчого музею. – Жертви нацизму, коли повертались додому, всі потрапляли під репресії радянської каральної системи за те, що вимушені були працювати на ворога, хоча ці люди були ні в чому не винні, адже тодішня влада їх не захистила, залишила на окупованих територіях. Людей змушували працювати, погрожуючи зброєю. Я вдячний долі за те, що дала нам можливість розвивати експозицію на новому сучасному рівні.
Кожен охочий може поповнювати електронну експозицію історіями про долі своїх родичів, або знайомих за часів 1930-х років та Другої світової. Дослідники переконані, що завдяки новій онлайн-платформі чимало людей матимуть змогу відшукати своїх родичів, дізнатись про свій родовід.
Містяни вже долучаються до пошукової роботи. Одна з жительок Шостки Ольга Копирсако дослідила долю своїх сусідів під час репресій. А Сергій Вербицький, виходець села Собич відшукав 7 людей з села Ображіївка з прізвищем Осипенко, які були в’язнями концтаборів.
Під час онлайн-візиту можна подивитись промо-інтерев'ю з людьми, які долучились до створення «Родинної пам'яті» та безпосередньо жертв тоталітаризму, біографія яких представлена в експозиції.
Серед численних розділів сайту – розповіді про «Великий терор» на військових підприємствах Шостки, будівництво «Свеми», голокост на Шосткинщині, як відбувалась депортація на примусову працю мешканців Шостки та району.
Приєднуйся до нас у Viber до Корисна Шостка
