Історія бізнесмена Віктора Ляшенко, засновника благодійного фонду «Нестримні» –
продовження циклу публікацій у рамках мультимедійного проєкту «З нового аркуша». Це
– історії людей, спільнот і бізнесів Сумської області, які через війну були змушені
переформатуватись. Але завдяки цьому опанували нові галузі і досягли в них успіху.
Випуски аудіоподкасту «З нового аркуша» слухайте на популярних платформах за
посиланнями в кінці тексту.
«Надерти російські дупи!»
Зустрітися з героєм цього матеріалу виявилося не так просто. Віктор Ляшенко
знаходиться у постійному русі між Україною та Європою – шукає, закуповує та переганяє
автівки для ЗСУ. Нагодою застати його в рідній Шостці стала передача «ювілейної» партії
позашляховиків військовим. На момент нашої зустрічі, кількість автівок, придбаних
фондом «Нестримні», якраз перевалила за пів сотні.
З цієї нагоди на околиці Шостки зібралося чимало людей у військовій формі,
представники благодійного фонду та преса. На майданчику колишньої АЗС вишикувалися
свіжопофарбовані позашляховики. П’ять із них за кілька хвилин дістанеться
прикордонникам, інша половина – різним військовим частинам області. Перш, ніж
вручити ключі від авто новим власникам, Віктор Ляшенко відповідає на запитання
журналістів.
– Ці десять автівок їхали з-за кордону, ремонтувались і фарбувалися впродовж трьох
тижнів. Частину авто купили в Литві, частину в Німеччині, а решта приїхала з
Великобританії. Ті люди, які нам їх реалізують, – так, вони розуміють, куди підуть ці
машини. Більш того скажу: вони нам дуже співчувають і дуже допомагають.
Наче на підтвердження його останніх слів серед людей із рук в руки починають
передавати записку, знайдену в «бардачку» одного з автомобілів. На папірці намальоване
синьо-жовте сердечко і латинськими літерами від руки написано: «Дозвольте мені бути
гідним союзником і допомогти вам надерти російські дупи! Ми з тобою, Україно!»
Льотчик, бізнесмен, волонтер
Фонд «Нестримні» Віктор Іванович Ляшенко разом із друзями заснував у
березні 2022 року. До того, як почати переганяти європейські позашляховики для
українських військових, практично з 1990 року він успішно займався бізнесом. А перш,
ніж стати бізнесменом, Віктор був військовим льотчиком. Свого часу для десятикласника
Віті вирішальним аргументом у виборі спеціальності стало те, що його старший брат уже
літав на винищувачі.
– Тоді, в десятому класі, мені здавалося, що льотчики – це не люди, це якісь боги.
І сам я ніколи не зможу таким стати. Конкурс в училище був 12 осіб на місце, але мені
вдалося пройти. Це була школа ППО – винищувачі, які працюють виключно «повітря-
повітря» і не мають зброї, яка може працювати по землі.
Віктор встиг послужити у кількох містах СРСР, аж поки Союз не розпався. Тоді написав
рапорт, повернувся у Шостку і приєднався до друзів, які саме починали бізнес.
– Наше мале підприємство було перше в Шостці. Зареєстроване під номером 001. Це було
телебачення. По суті, це був ретранслятор, кілька камер, відеомагнітофони. Ми в
основному мультики, кіно крутили. Самі лазили по горищах ставили антени, поруч із
центральним універмагом продавали програму передач, роздруковану на листку А4,
–згадує Віктор Іванович.
Попереду була банківська криза 90-х і втрата заробленого. Потім – новий старт, купівля
мережі магазинів, вихід у харчову і хімічну галузь, поява закордонних інвесторів.
Прибутки дозволили зайнятися дорогим хобі: ралійним спортом. Провівши шість років у
автомобільних перегонах, Віктор досконало вивчив, на що здатен позашляховик. На
запитання, чи пов’язані льотна і водійська практика, Віктор сміється:
– Звісно пов’язані! Тим, що від цього ловиш кайф. Це адреналін, без якого жити нецікаво!
По допомогу до Сталлоне і Міккі Рурка
Захоплення екстремальним спортом – не єдина причина, чому Віктор обрав саме такий
напрямок волонтерства.
– Коли почалася війна, першою справою було вивезти рідних у безпечне місце. Одразу
після цього сказав собі: «Я повинен щось робити».
Поміркував, де можу бути більш ефективним, і
зрозумів, що буду волонтером. А потім задав запитання собі як колишньому військовому,
що ж таке потрібно армії, чого в неї нема. Такою темою виявилися саме автомобілі.
З часу нашої розмови з Віктором минуло кілька тижнів. Сьогодні для потреб
прикордонників, тероборони, спецпідрозділів і Нацгвардії фонд «Нестримні» передав уже
понад 70 машин. Але, за словами благодійника, українській армії потрібно в сотні разів
більше.
– Це як снаряд чи як патрон. Авто може їздити кілька місяців, а може його не стане і через
20 хвилин після зіткнення з ворогом. На війні авто – це витратний матеріал, але воно може
рятувати життя. Клас автомобілів, які ми закуповуємо, дозволяє пересуватися по
бездоріжжю з дуже високою швидкістю. Це зменшує здатність ворога поцілити в
транспорт, принаймні зі стрілецької зброї.
Вже у листопаді кількість переданих машин має сягнути сотні. Після цього Віктор планує
розпочати новий проєкт, пов’язаний із машинами швидкої допомоги.
І саме до зірок старих бойовиків, які зіграли головні ролі в стрічці, Віктор Ляшенко хоче звернутися з пропозицією підтримати наступний
проєкт фонду.
– На сьогоднішній день ми спілкуємося з помічником Міккі Рурка поки що. Але коли
сотню машин передамо ЗСУ, буде з чим прийти і запропонувати співпрацю іншим зіркам.
У того ж Сильвестра Сталлоне 15,8 мільйона підписників у соцмережах. Якби кожен
скинувся хоч по одному центу, було б дуже непогано для збройних сил України, – мріє
наш співрозмовник.
Не тільки вірити в ЗСУ
У своїй теперішній «роботі», як Віктор її називає, волонтер бачить і світлі, і темні
сторони. Із радісного – розуміти, що робиш важливе, допомагаєш країні саме тоді, коли вона найбільше цього потребує. А із важкого – щоразу знаходити підхід до нових людей.
Для закупівлі нових машин потрібні гроші, тому доводиться звертатись до підприємців
міста. І розмови ці не завжди приємні.
– Часто люди або одразу «падають на мороз», або починають викручуватися. Відмовок
купа: «А я вже там допоміг, я вже десь щось зробив і так далі». Я ж розумію, що таке
бізнес, – да, не хочеться гроші викладати. Але без безпеки і бізнесу ніякого не буде.
Щоб знайти кошти на благодійність, Віктор Ляшенко готовий діяти жорстко. Наприклад
оприлюднювати на все місто імена тих, хто намагається зекономити на допомозі армії. А
тим, хто шукає відмовки, обіцяючи допомогти «колись пізніше», радить пройти
прискорений курс вз теорії відносності часу.
– Давай, ти сходи один раз в окоп, попади під роздачу, як постійно наші хлопці
потрапляють, – і ти зрозумієш, наскільки по-різному йде час в окопі і час у твоєму
мирному житті Я ж не кажу, що тільки я от такий правильний. Ні, я кажу: будь ласка, сам
все роби. Але роби щось. Ми повинні робити. Досить уже, як то кажуть, вірити... Ні,
вірити в ЗСУ потрібно, але ще більше потрібно ЗСУ допомагати!
Олексій ГВОЗДИК,
Оксана ОЛІЙНИК
Матеріал створено у партнерстві з DW Akademie та за фінансової підтримки Європейського
Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для
Південної та Східної України та не обов'язково відображає погляди Європейського Союзу.
Слухайте подкаст «З нового аркуша» на зручній для вас платформі:
Anchor , Apple Podcasts, Google Podcasts , Soundcloud, Youtube .
