Історія кожного ВПО — це унікальна історія болю та випробувань. Хтось встиг вивезти речі, хтось — лише документи з палаючого будинку, а хтось рятував своїх курей та поросят, бо не міг залишити їх напризволяще. Ці історії назавжди закарбовані в пам’яті шосткинської волонтерки Влади Воробйової. Вона знає, що за кожною абревіатурою ВПО стоїть жива людина зі своєю трагедією. Розмова з Владою — це емоційна подорож, що розкриває біль, проблеми та виклики, з якими стикаються переселенці.
– Владо, як почалась твоя волонтерська робота?
- З початком повномасштабної війни я почала свою волонтерську діяльність. Все почалося з того, що у Facebook я бачила безліч запитів про допомогу. Моя перша допомога була знайомим і друзям, яким було неможливо дістати ліки, бо наше місто було в оточенні, і медикаментів майже не було. До мене звернулася жінка, яка шукала ліки для свого онкохворого батька. Я написала публікацію, зробила позначки друзям, сподіваючись, що хтось допоможе. Саме тоді один знайомий надіслав цілу упаковку цих ліків. Це було дуже важливо, бо йому не можна було переривати курс лікування. З цього все й почалося.
Далі я почала допомагати іншим: шукала речі, ліки від тиску, ліки для людей, що мали проблеми зі щитовидною залозою, бо тоді видавали лише по дві-три таблетки, оскільки їх реально не вистачало. Співпраця з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) почалася, коли ми возили гуманітарну допомогу в прикордонні райони. Спочатку це були продукти харчування та солодощі для дітей. Я публікувала свою роботу в TikTok, показувала, що роблю, організовувала збори, допомагала хлопцям.
Влада розвозила хліб по старостинським округам
– Як і коли ти направила свої сили на допомогу ВПО у пошуку житла?
- Одного разу мені написали журналісти. Вони запитали, чи я дійсно волонтерка, і попросили допомогти родині, про яку вони знімали репортаж у Середино-Буді. Це була Наталія з двома дітьми. Була зима, світло та вода з перебоями, а опалення в них було автономне. Вони шукали квартиру. Я сказала: «Я спробую, допомогти».
Тоді ціни на оренду житла піднялися втричі. Бували навіть випадки, коли люди перепродавали квартири: знімали за 5, а здавали за 10 тисяч. Людям не було куди діватися, вони брали позики та мікрозайми, щоб вижити. Я допомогла Наталії, але ця ситуація була найсумнішою з усіх, з якими я стикалася.
Наталія приїхала до Шостки. Ми з моєю маленькою донькою та ними поїхали шукати житло. Ми їздили, дивилися одну квартиру, другу. Вони погано орієнтувалися в місцевості, тому попросили допомоги. Нічого ми не знайшли. Наташа боялася повертатися того дня, але вибору не було. Наступного дня я теж не змогла знайти житла. Ціни були надто високі, а квартири здавалися миттєво.
Я сіла в машину й їздила по дворах, питаючи, чи знає хтось, хто здає житло. Так я могла їздити цілу добу. Зрештою, я знайшла квартиру. Однак за день до того, як ми знайшли квартиру, Наталія зателефонувала і сказала, що, мабуть, поїде з дітьми за кордон. Розмова перервалася. Я почула вибух, почула, як її донька Віка кричить не своїм голосом: «Мамо, мамо, мамочко, я хочу жити!». Я зрозуміла, що це був обстріл у Середино-Буді, і він був дуже близько, бо було добре чути. Я кричала: «Віка, розмовляй зі мною!», але телефон кинули. Потім Наталя взяла слухавку, і сказала: «Давай, я передзвоню, ми ховаємось». У Віки від стресу були покусані губи, аж до ран, і залишилася сильна психологічна травма.
Задні сидіння постійно доводиться використовувати, як багажник
Наступного ранку я сказала: «Все, їдьте, ми знайшли квартиру». Але була інша проблема: не було грошей за перший місяць. Я зателефонувала одному відомому депутату і запитала, чи зможе він допомогти. Я навіть не встигла назвати суму, а він уже сказав: «Приїжджай, дам готівкою, скільки треба». Я приїхала, попросила гроші за перший місяць, а потім відзвітувала, що сім'ю заселили. Того ж дня Наталія з дітьми залишилася в квартирі. Зараз вона працює, має стабільну роботу і досі живе в Шостці. Ми спілкуємося, і я бачу, що вони адаптувалися.
- Твоя робота триває не один рік і ти на власні очі бачиш, які проблеми стоять перед людьми, які через обстріли шукають прихисток у нашій громаді.
- На початку війни це були запити на продукти, гігієнічні набори, ліки. Зараз найбільше запитують про житло, роботу та їжу. Починати все заново дуже важко, і в кожної сім'ї своя історія, вони не повторюються.
Навіть ми в Шостці, щодня потрапляючи під інтенсивні обстріли, розуміємо, що деякі люди не витримують і стають ВПО. Тому для людини, яка приїжджає, найважливіше — розуміти, що вона не одна.
Завжди є вихід, є волонтери, до яких можна звернутися, є друзі друзів. Треба стукати, і двері відчиняться. Не треба чекати, а треба швидко збирати речі і виїжджати. Я розумію, що це дуже важко, бо люди втрачають не лише житло, а й життя, спогади. Це більше, ніж будинок. Усе це — великий стрес, який треба пережити, але на це потрібен час.
– Чи допомагає держава та місцева влада в достатній мірі?
- Є випадки, коли влада реагує швидко, але часто бюрократія та відсутність чіткої координації «збивають з ніг». Мені б дуже хотілося, щоб волонтерів почули не лише в Шостці, а й в інших містах, де не так відчувається війна через значну відстань від країни-агресора.
На її сторінці багато різних ключів, всі вони від знайдених домівок для ВПО
Шостка — невелике місто, переселенців дуже багато, і житла практично немає. Його неможливо знайти, або воно коштує занадто дорого. Модульні містечка були б чудовим рішенням. Місто мало б менше клопоту, бо в разі екстреної ситуації було б готове місце. Люди, які втратили будинок, наприклад, під час обстрілів, змогли б там тимчасово жити. Пенсіонери з пенсією 3-4 тисячі гривень просто не можуть собі дозволити орендувати квартиру.
Іноді окрім житла переселенці потребують ремонту в новій оселі
Я думала, що шосткинці змінять своє ставлення до переселенців. Я часто чую: «От, ви поприїжджали». І тоді хочеться сказати: «Не нарікайте на долю, бо невідомо, що буде завтра і куди вам доведеться їхати, і до вас може бути таке саме ставлення».
Деякі люди, які самі нічого не роблять, критикують волонтерів. Я їм кажу: «Приходьте, побудьте волонтерами, розкажіть, як правильно, якщо ви знаєте. Зробіть, покажіть не словами. Знайдіть квартиру, холодильник, ліжечко». Меблі ми перевозили вночі, взимку. Коли мене запитують, скільки я допомогла, я кажу: «Востаннє було 276, і це було ще минулого року. Я перестала рахувати». Я знаходила житло в Києві, на Західній Україні. Одна сім'я, яка дуже постраждала, переїхала із Середино-Буди в Глухів, там їх обстріляли, потім вони приїхали в Шостку, і там їх обстріляли, а потім вони виїхали на Західну Україну. Там їм дали роботу, житло і влаштували дитину в садочок.
– Навіщо люди з прифронтових сіл їдуть у Шостку, яка так близько до кордону?
Я можу сказати чому. Вони хочуть бути поруч зі своїми домівками. Вони сподіваються, що повернуться. У мене навертаються сльози, коли я згадую, як вивозила одну бабусю. Вона стояла і цілувала ворота свого дому, тримала мене за руку і питала: «Скажи чесно, я сюди ще повернуся?». Я не знала, що їй відповісти. У неї немає нікого, ні дітей, ні онуків. Вона зібрала свої речі, а потім, коли ми вже від’їжджали, попросила зупинитися і взяла з собою маленького порцелянового півника з сервізу. Вона сказала, що виросла з ним і хоче, щоб він поїхав з нею. Я ніколи не бачила, щоб люди цілували свою хвіртку.
– Було багато трагічних випадків, а були комічні?
- Разом з господарями доводилось перевозити тварин. Одна бабуся попросила вивезти її зі 110-ма курками та качками. Я навіть боялася питати, що там ще є. Колись везли порося. На блокпосту воно почало вищати, довелось показувати, що веземо в багажнику. Колись на пасажирському сидінні я перевозила індиків. Ми їх зав’язали в ковдру, але вони вилетіли з машини. Хлопці допомогли нам їх спіймати і сказали більше по полю не бігати. Це було небезпечно, я навіть не подумала про міни.
Я організовувала збори, щоб допомагати ВПО. Ми клеїли шпалери, ставили унітази, проплачували оренду квартир. Купували б/у пральні машинки, холодильники. Більше грошей йшло на паливо, бо дорога до прифронтових сіл дуже погана. Мій досвід показав, що достатньо допомогти хоча б один раз. Якщо кожен буде допомагати, буде легше і нам, і всім іншим. Треба розуміти, що війна не закінчилася, і людяність треба в собі тримати.
– Що можна сказати тим людям, які через війну залишають рідний дім?
Я хочу звернутися до тих, хто опинився в скрутному становищі: ви не одні. Завжди бийте на сполох, якщо вам потрібна допомога. Ви можете написати мені або іншим волонтерам. Не бійтеся просити допомоги. Це не соромно, це ваш порятунок і порятунок ваших дітей. Ця темрява тимчасова. За чорною смугою завжди буде біла. Ми разом впораємося.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
