Шосткинська громада схиляє голови у глибокій скорботі, прощаючись із вірним сином України — Геннадієм Пономаренком. Його шлях боротьби розпочався ще в часи АТО, а серце, загартоване боями та щоденною битвою за здоров’я сина, не витримало надлюдської напруги. Попри статус батька-одинака та законне право на звільнення, Геннадій обрав захист рідної Сумщини. Вірність присязі стала вищою за власну безпеку. Сьогодні під тужливі звуки «Плине кача» Алея Слави приймає героя, який до останнього подиху стояв на варті нашого спокою. Геннадію Пономаренку назавжди залишиться 48 років.
Народився 13 листопада 1977 року у нашому місті. Сім’я була багатодітною - у турботі та злагоді тут підростало троє дітей. Хлопчик навчався у Шосткинській школі № 5, з захопленням відвідував спортивні секції (боксу та хокею на траві).
За життя довелося попрацювати на різних роботах - від будівельника до пекаря та тістоміса. Після отримання професії «Водій категорії А, В, С» деякий час Геннадій працював у Києві, в сфері будівництва. Пізніше вступив до Київського інституту житлово-комунального господарства, де навчався заочно (напрямок «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування»). Після - став частиною колективу кондитерської фабрики «ROSHEN».
Родинне життя стало для нього найбільшим сенсом, але й найбільшим випробуванням. Протягом кількох років Геннадій Миколайович відчайдушно боровся з серйозними проблемами - рятував маленького сина від страшної та смертельно небезпечної хвороби. А потім - оплакував кохану дружину, серце якої не витримало величезних навантажень… Відтак, він залишився один-на один з долею та трирічним синочком на руках…
«Доброзичливий , любив життя, піклувався про родину… Завжди допомагав друзям і сусідам. Щиро любив тварин і природу. У вільний від роботи час їздив на рибалку, цікавився історією. Гена був людиною щирою, відкритою та різнобічною - любив картини та книжки, але й охоче допомагав на городі. Він завжди був веселим і багато посміхався. Мріяв мати хорошу родину і жити мирно», - розповідає сестра Олена.
Початок цинічної російської агресії наш земляк сприйняв як подію особистої відповідальності. З травня 2015 року він добровільно став на захист України в зоні АТО. Воював на території Донецької області, брав участь в бойових діях. На фронті у різні періоди служби виконував обов’язки: водія автомобілів, кулеметника військової розвідки та старшого навідника гранатометів. Через кілька років, після повернення до Шостки, чоловік тривалий час працював пекарем в магазині «ЕКО маркет».
Як батько-одинак чоловік не був військовозобов’язаним , але добровільно взяв до рук зброю і вирушив до фронтового пекла. Воював на Харківському та Донецькому напрямках. Бився за Маріуполь і Бахмут. За сімейними обставинами через півтори роки Геннадій Миколайович був змушений перервати службу. Працював в одному з відділень «Нової пошти».
Наприкінці 2024 року чоловік приєднався до Сил територіальної оборони. Приймав участь у боях в якості старшого оператора, навідника.
Наш земляк користувався високим авторитетом серед колег і керівництва. За сумлінну службу та взірцеве виконання військових обов’язків у різні роки нагороджений: орденом «За мужність», почесним нагрудним знаком «За мужність і незламність…», медаллю «Ветеран війни. Учасник бойових дій», медаллю «За участь в антитерористичній операції».
В останнє сім’я спілкувалася з Геннадієм 28 лютого, коли він приїздив до Шостки у коротку відпустку. За словами рідних, він був у доброму гуморі. Жартував, обіймав рідних і друзів - сина Назара, маму, сестру, бойових побратимів. Сім’я відпустила свого Гену на службу з легкою душею, ніхто не передчував біди… Через два дні, 3 березня, чоловіка не стало - підвело серце. Серце, якому довелося протягом життя витримати стільки тяжких випробувань, що їх вистачило б на кілька біографій… Він ніколи не скаржився, як би не було важко. Теплом і надією світились його блакитні очі, а обличчя осяювала сонячна усмішка…
Шостка у сльозах: люди стають на коліна, проводжаючи в останню путь свого Героя. Море квітів і невимовний біль прощання — так громада каже «дякую» Геннадію Пономаренку за його незламність. З важким серцем рідні, друзі та побратими супроводжували воїна до Алеї Слави, де він знайшов свій вічний прихисток. Його ім’я тепер навіки вписане в історію нашої визвольної боротьби. Світла пам’ять захиснику.
