У День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років у приміщенні ГО «Захист Держави» у Шостці відбулася зустріч, що об’єднала покоління. У центрі уваги - "діти війни". Серед них - Зінаїда Павлівна Цупрунова. Їй пішов 92-й рік, але вона й досі залишається активною: вчителює, волонтерить та власним прикладом показує, що таке справжня життєва сила.
Дитинство в Клишках: підвал та страх «поліції»
Зінаїда Павлівна Цупрунова
Для маленької Зіни війна почалася у шість років у рідному селі Клишки. Той перший день вона пам'ятає до подробиць: батько вже був на фронті, а вона разом із сестрою та мамою ховалася у сусідському погребі.
«Дуже пам'ятаю той день. Ми у підвалі сусідів сиділи з клунками і чекали. Чомусь вважали, що той підвал, укритий товстими сосновими колодами, снаряди не проб'ють. Я народилася в Клишках і виросла там. Це найкраще село в Україні, найкраще!» — згадує пані Зінаїда.
В окупації дитячу пам’ять назавжди обпалив страх перед вербуванням до Німеччини та поява «поліцаїв». Жінка пояснює, що саме місцевих прислужників режиму боялися найбільше.
«Найстрашніше було, коли забирали юнаків і дівчат на примусові роботи у Німеччину. І слово таке з’явилося — поліція. До цього часу я не можу з цим терміном звикнутись... ще з того дитинства навіває страх. Німців ми бачили рідко, вони заїжджали групами, а от поліцаї були свої, місцеві, і від них не було куди подітися».
Жінка з вдячністю згадує сільського старосту Хасюка, який ризикував життям, аби потайки попередити родини про облави. «Він був людяним. Коли знав, що будуть забирати молодь, присилав когось шепнути: "Ховайте дітей". Завдяки йому багато хто врятувався».
Гартування працею та сімейні випробування
Повоєнні роки принесли нові втрати. У 1948-му померла мати Зінаїди — жінка «золотих рук», яка була передовиком у колгоспі. Невдовзі батько одружився вдруге, сподіваючись на підтримку в домі, але мачуха не прийняла чужих дітей. Проживши в сім'ї лише рік, вона пішла, залишивши дітей напризволяще. Тож уже з 15 років Зінаїда стала фактичною господинею в домі.
Служіння рідному слову
Попри виснажливу фізичну роботу, мрія про освіту перемогла. Зінаїда Павлівна вступила до Київського державного університету імені Шевченка на філологічний факультет. Усе своє життя вона присвятила викладанню української мови та літератури.
У 1958 році, коли більшість випускників вважали за справжнє покарання їхати працювати у село, Зіна разом із подругою зробили свідомий вибір.
Згодом Зінаїда Павлівна повернулася до рідних Клишків разом із чоловіком Едуардом Валентиновичем, талановитим вчителем математики та фізики. Пані Зінаїда була надзвичайно активною: викладала мову та літературу, була депутатом і організувала в сільському клубі ансамбль, куди залучила місцевих жінок.
Випробування та родинне тепло
Доля знову випробувала її у 1974 році, коли чоловік передчасно помер. Залишившись вдовою з двома дітьми, вона переїхала до Шостки. Працювала в санаторії «Лісова пісня», а пізніше присвятила себе вихованню онуків. Навіть на пенсії вона залишалася вчителем: на дачі в Собичевому влаштовувала для онуків «домашній ліцей» з диктантами та читанням класики.
Сьогодні найбільше багатство Зінаїди Павлівни — це двоє дітей, троє онуків та чотири правнуки.
Рецепт довголіття: спорт, мова та добро
Зараз пані Зінаїда згуртувала навколо себе жінок поважного віку, які разом займаються гімнастикою, співають та допомагають ЗСУ.
Поради довголіття від Зінаїди Цупрунової:
-
Не втомлюйтесь навчатися, бо знання — це єдине, що ніхо не відбере;
-
Робити вдень хоча б одну добру справу, навіть маленьку;
-
На зло ніколи не відповідати злом, щоб не примножувати його навколо себе.
«Кажуть, секрет довголіття у тому, що я не розстаюся зі спортом. Якщо людина здорова, у неї все вдається: і в навчанні, і в роботі, і в захисті держави», — на цій оптимістичній ноті Зінаїда Павлівна завершила розповідь. А потім ще довго фотографувалася з учасниками зустрічі — кожен хотів закарбувати момент спілкування з цією непересічною жінкою.
Історична довідка: Шосткинщина в роки окупації (1941–1943)
Період нацистської окупації Шостки тривав із 27 серпня 1941 року по 3 вересня 1943 року. Увесь цей час місто перебувало під управлінням тилових структур Вермахту (ортскомендатура I(V)268).
Адміністративний устрій та контроль:
-
У місті працювали бургомістр, поліція та біржа праці.
-
Радянські паспорти замінили на тимчасові посвідчення особи для суворого контролю за пересуванням населення. Списки «неблагонадійних» (комуністів та активістів) велися для постійного нагляду.
-
З 1942 року територію контролювала таємна польова поліція (GFP), чиїм завданням була «зачистка» тилу від євреїв, підпільників та партійних діячів.
Економіка та сільське господарство:
-
Більшість промислових підприємств міста не працювали, оскільки обладнання було евакуйоване. Окупанти лише охороняли заводи, вивозячи залишки металоконструкцій.
-
Головним завданням влади було забезпечення Вермахту продуктами. Колгоспи зберегли, але перейменували на «громадські господарства». Селян залучали до примусових робіт: розчищення доріг, заготовлення лісу та повинностей на користь армії.
Військовополонені:
-
Важливою ознакою часу стали табори для радянських військовополонених. Найбільші з них діяли в Конотопі, Глухові, Новгород-Сіверському та на станції Хутір Михайлівський (Журавка), де восени 1941 року перебувало понад 11 тисяч осіб.
Депортація на примусову працю: Найбільш масовою трагедією стала депортація до Німеччини (остарбайтерство), яка розпочалася у квітні 1942 року.
-
Масштаби: З Шостки було вивезено близько 6000 молодих людей, із сіл району — ще 1815 мешканців.
-
Методи: Спочатку розсилали повістки через поліцію. Якщо у 1942 році забирали переважно молодь, то у 1943-му депортували цілими родинами, незважаючи на вік чи стан здоров’я.
