День вишиванки — свято, покликане зберегти народні традиції створення та носіння національного вишитого одягу. З початку повномасштабного вторгнення українці стали значно гостріше відчувати свою національну ідентичність, і сьогодні вишивану сорочку має в гардеробі майже кожен. Проте для родини шосткинської майстрині Тетяни Рєпи — це не просто святковий одяг, а родинний історичний спадок, який довелося буквально рятувати з-під вогню.
Родина майстрині вже давно цікавиться стародавньою вишивкою. Цьому рукоділлю Тетяну колись навчила бабуся, а мама вишила для неї найпершу сорочку. Тетяна згадує, як у 2008 році їздила в цій маминій вишиванці здавати іспити до Києва: «Я пам’ятаю, як їду в метро і на мене всі дивляться, як на папугу якогось. Тоді, у 2008 році, суспільство реагувало гостро. Дехто дивився з захопленням, а дехто думав: "Боже, який цирк". Раніше люди не задумувались над тим, що вишиване — це наш національний спадок, не зберігали і не цінували ці речі».
Рятуючи 200-річний спадок з прикордоння
Сьогодні у Тетяниному доробку — справжні історичні скарби: старовинні вишиті сорочки та рушник, який колись прикрашав родинні ікони. Серед них — унікальна сорочка з Чернігівщини, що належала прабабусі її чоловіка. Ця річ надзвичайно стара й цінна, адже жінка, яка її вишивала, була 1805 року народження.
Цей скарб міг загинути, адже прикордоння Чернігівщини сьогодні постійно обстрілюється ворогом. Тетяна не змогла залишити реліквію в небезпеці:
Досліджуючи старовинні екземпляри, майстриня зазначає, що у давнину люди не вкладали в орнаменти такого штучного сакрального сенсу, як намагаються шукати сучасники (наприклад, трактуючи дубове листя як символ мужності, а коло — як сонце). Фахівці піддають такі теорії сумніву. За словами Тетяни, предки просто брали візерунок, який сподобався, у куми чи сусідки. Головним було інше — сідати за роботу у правильний день, з гарними думками та в доброму настрої.
Цікаво й те, що у давнину чорних ниток на старих сорочках не було — такого барвника просто не існувало в природі. Нитки фарбували дубовою корою чи цибулинням, тому вони мали коричневий, бежевий або сірий відтінок. Саме в нитку, фарбовану дубом, і вкладали сенс — щоб той, хто носить сорочку, був міцним і сильним, як дуб.
«Зла вишиванка» під ліхтариком та сучасний стрій
Оскільки носити оригінальну 200-річну сорочку через стан старої тканини неможливо, Тетяна зняла всі виміри і взялася повністю відтворити її уставку та рукава. Цю тонку роботу майстриня виконувала у надважких умовах — під ліхтариком під час зимових блекаутів. Проте зібрати крій докупи Тетяна поки не встигла: каже, що через велику завантаженість бракує часу, а іноді й натхнення.
Натомість Тетяні вдалося повністю зібрати традиційний стрій Сумщини для себе та своєї доньки — тепер вони мають автентичні очіпки, спідниці, вишиті сорочки та пояси...
Найсокровеннішим оберегом у родині стала сорочка для чоловіка Тетяни, який зараз захищає Україну на фронті. Її майстриня вишивала власноруч, так само — під ліхтариком під час блекаутів, коли в місті зникало світло. У родині її напівжартома називають «злою вишиванкою», адже орнамент на ній вишитий чітко по військовому пікселю.
Етностудія «ARELI» — простір для збереження коріння
Сьогодні всю свою працю та натхнення Тетяна Рєпа зосередила у власній етностудії «ARELI», яку вона відкрила у Шостці. Назва простору символічна — саме так її бабуся в селі на кордоні називала великі молодіжні гойдалки.
Тетяна Рєпа у студії "ARELI"
Саме в цьому просторі Тетяна продовжує збирати стародавній одяг — відвідувачі студії, бачачи захоплення майстрині, вже принесли та передали сюди близько 10 стародавніх вишиванок. Окрім вишивки, пані Тетяна зараз активно працює з дітьми, навчаючи їх традиційному бісероплетінню (створенню герданів та силянок) та старовинній техніці вибійки, яка історично була укорінена на нашій рідній Королевеччині.
Родина вірить, що вишиті речі мають залишатися в сім'ї. Як розповідає Тетяна, перша дитяча сорочечка колись називалася «Льоля», її вважали потужним оберегом, який не можна нікому дарувати чи віддавати за межі роду.
«Тому ці сорочки, які вишиває моя мама для мене, для моїх дітей, і ту, що я вишила для чоловіка — ми ніколи нікому не подаруємо. Це наш корінь, який нас змушували забути, але який ми сьогодні відроджуємо заради майбутнього», — підсумовує розмову майстриня.
