Шостка провела у свій останній земний шлях Андрія Половинка. Вірний син України, він повернувся додому «на щиті», залишивши по собі вічну пам'ять та біль непоправної втрати.
Половинко Андрій Сергійович народився 18 липня 1987 року у Шостці. Був єдиним сином у родині. Зростав у звичайній працьовитій сім'ї: мама працювала вихователькою дитячого садка, батько — водієм.
Навчався у Шосткинській загальноосвітній школі №1, згодом закінчив Шосткинський хіміко-технологічний коледж імені Івана Кожедуба, де здобув спеціальність техніка-механіка. Навіть у студентські роки Андрій вирізнявся відкритістю та добрим почуттям гумору — брав участь у КВК, легко знаходив спільну мову з людьми та завжди був душею компанії.
Після навчання працював на одному із підприємств міста, а згодом — у будівельній сфері. У нього були справді золоті руки. Здавалося, не існувало справи, з якою він не міг би впоратися: від простого ремонту до будівництва будинку. Працьовитий, відповідальний, надійний — саме таким його знали рідні, друзі та знайомі.
Андрій був люблячим батьком для свого сина Данііла. Дуже сумував за ним під час війни, мріяв обійняти, побути поруч, надолужити час, який у них відібрала війна.
У 2021 році Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, а вже в липні 2022 року вони одружилися.
«Наше сімейне життя припало на найстрашніший період в історії країни. Ми майже не мали можливості жити звичайним подружнім життям — це були короткі зустрічі між ротаціями та відпустками. Але кожна така мить була наповнена любов'ю, турботою та щастям просто бути поруч», — ділиться спогадами Ірина.
З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій добровільно став на захист України. Служив у складі 117-ї окремої бригади територіальної оборони, 153-го батальйону. Пройшов бойовий шлях на Донецькому ( Бахмутський р-н, Краматорський р-н, Покровський) , Сумський та Харківському напрямках. Обіймав посаду старшого стрільця-оператора, мав звання старшого солдата.
Ще під час участі в антитерористичній операції у Волновасі отримав позивний «Красава». Його поважали побратими, бо він ніколи не ховався за чужими спинами, завжди залишався чесним і справедливим. Він не терпів брехні, лицемірства та несправедливості. Завжди говорив правду і вимагав цього від інших.
Війна змінила його. Коли приїжджав додому, вже не шукав гучних компаній. Найбільше цінував тишу, домашній затишок, родинне тепло. Йому було важко радіти звичайним речам, знаючи, що там, на фронті, щодня гинуть його побратими.
Найбільшою мрією захисника було закінчення війни. Він часто говорив про майбутнє. Мріяв побудувати невеликий будинок із великою терасою. Поставити на ній диванчик і, обійнявшись з дружиною, проводжати сонце за обрій. Це була проста людська мрія про мирне життя, яке він так хотів для себе, для своєї родини та для всієї України.
Для рідних почалися довгі два роки болісного очікування під страшним статусом — «зниклий безвісти».
У червні 2025 року під час репатріації тіл загиблих Захисників України Андрій повернувся в Україну. Майже рік - чекали на індетифіккацію. Два роки надії. Два роки болю. Два роки боротьби за правду.
Шостка попрощалася не просто з військовим. Рідні втратили сина, чоловіка та батька, а побратими — надійне плече і вірного друга. Людина світлої душі та щирого серця, він до останнього подиху залишався вірним своїй землі, віддавши життя за майбутнє України.
