"На щиті" повернувся у рідний дім Роман Євтушенко. На фронті наш захисник виконував обов’язки стрільця-помічника гранатометника, воював на Харківському напрямку. Наш земляк отримав складні комплексні поранення і, незважаючи на всі зусилля медиків, помер від отриманих ран. 30 вересня Шосткинська громада провела Героя в останню путь.
Наші мужні земляки відстоюють свободу власної держави, вони гідно несуть службу в лавах Збройних сил та Національної гвардії України, у прикордонних військах, добровольчих формуваннях, нам є ким пишатися, та на жаль, і є за ким сумувати. Роман Олексійович Євтушенко народився 3 вересня 1977 року у місті Шостка.
Дитинство хлопчика пройшло в селі Богданівка. Там він здобув неповну середню освіту, знайшов друзів. Доросле життя Романа почалось доволі рано. Юнак тривалий час працював на приватних підприємствах Шостки, а потім у сфері будівництва в столиці. Роман дуже любив Богданівку.
В ній він вирішив оселитися разом з коханою, у вільний від роботи час їздив на риболовлю. Родина та друзі згадують про Романа Євтушенка, як про чуйну та співчутливу людину, готову прийти на допомогу, відкриту та щиру. Він мріяв про спокійне та мирне життя, про перемогу України. Та перемога не дається, її здобувають і її ціна іноді невимовно висока.
20 квітня цього року Роман Олексійович був мобілізований до лав Збройних сил України. Обіймаючи рідних, на прощання він промовив: «Якщо всі поховаються, хто на війну піде, хтось повинен захищати Батьківщину». На фронті Роман Євтушенко, виконував обов'язки стрільця помічника гранатометника, воював на Харківському напрямку.
Він дуже мріяв повернутися додому, обійняти всіх рідних і друзів, а ще купити найбільший букет та обручку і запропонувати коханій офіційно стати його дружиною, жити разом у взаємоповазі та злагоді у затишному будинку в його улюбленому селі Богданівці. Та війна знищує мрії й плани, залишаючи біль і розпач.
Тривалий час чоловік перебував у комі. Коли до нього ненадовго повернулась свідомість, не міг говорити, тільки стиснув руку сестри. Він боровся до останнього і прагнув жити. Не зважаючи на всі зусилля львівських медиків, Роман Олексійович помер від отриманих ран. Тепер йому назавжди 47...
На знак шани усі присутні стали на одне коліно і схилили голови у невимовній скорботі. Кожен по черзі підходив до труни героя, щоб попрощатися, покласти квіти і провести воїна в останню путь, віддаючи данину його світлій пам'яті і обіцяючи зберегти його подвиг у серцях.
