«Я своїх не кину!» — ці слова стали життєвим кредо Максима Гармаша, захисника із села Миронівка, чиє життя обірвалося на 35-му році під час виконання бойового завдання. Після тривалого очікування Герой нарешті повернувся на малу батьківщину під звуки журливої «Пливе кача».
Чотири роки повномасштабної війни, що стали випробуванням на міцність для кожного з нас, тримаються на одній незламній опорі - мужності українського воїна. Ціна нашого відносно спокійного життя, кожного світанку та можливості працювати на рідній землі — це надлюдські зусилля тих, хто обрав шлях захисника. Серед них і наш земляк Максим Гармаш.
Він народився 17 жовтня 1989 року у с. Миронівка Шосткинського району. Там пройшло його дитинство, там залишилися найкращі спогади молодого життя. Активний юнак захоплювався футболом та приймав участь у спортивних змаганнях. Іншою пристрастю була автомобільна техніка та електроніка. Після здобуття середньої освіти юнак вступив до Шосткинського професійно-технічного училища № 10 та отримав спеціальність електрика. Строкову службу проходив у складі ракетних військ (м. Черкаси).
Протягом тривалого часу чоловік працював у будівельній сфері. Відповідальний, старанний, надійний - він завжди намагався допомогти рідним і друзям. Був турботливим сином, а пізніше - чоловіком і батьком у власній родині. У 2018 році Максим одружився на коханій дівчині Юлії, у любові та злагоді підростала їх донечка Анастасія (їй зараз 6 років).
Повномасштабну війну чоловік зустрів у Львові, де працював на той час.
За бойовий позивний обрав «Малой» - так його називали друзі з юності. Воював на Запорізькому напрямку. На фронті виконував обов’язки навідника-оператора батальйону оперативного призначення, був заступником командира бойової машини.
Відважний і самовідданий воїн, він ніколи не вихвалявся своїми вчинками. Проте неодноразово ризикував життям, вивозячи з-під обстрілів поранених і полеглих побратимів. Заповітною мрією нашого земляка було повернення додому після Перемоги, тихе та розмірене життя у колі найдорожчих людей. За цю, просту та далеку мрію, він кожного дня дивився в очі смерті та людському горю. За словами дружини Юлії, її чоловіку пропонували пройти додаткове навчання і продовжити службу, але не на передньому краї. Він відмовився: «Я своїх побратимів не кину!».
У вересні 2023 року Максим приїздив у відпустку до Шостки. Обіймав рідних, посміхався, радів зустрічі (яка виявиться останньою). На фронт чоловік вирушив 7 жовтня. Рівно через місяць, 7 листопада, він загине на полі бою як Герой - під час виконання штурмових дій на території Запорізької області… Вранці того чорного дня Максим наче передчував щось недобре. Подзвонив багатьом (батькам, дружині з донькою, кумам, друзям), спілкувався по відео-зв’язку (що бувало дуже рідко). «Буде тяжкий бій. Буде гаряче. Але не переживайте. Все буде добре!», - такими стали останні слова Максима до близьких людей.
Два роки та три місяці чекала душа Захисника повернення його на малу батьківщину. Сьогодні Шосткинщина зустрічає свого вірного сина на колінах - у скорботі та глибокій пошані…
Шосткинська земля віддала останню шану своєму захиснику, який віднині тримає небесну варту над рідним краєм. Громада зустріла Героя, схиливши коліна у знак нескінченної вдячності за його подвиг. Під розриваючі душу звуки «Пливе кача», що розтинали морозну тишу, він вирушив у свою останню земну дорогу.
