Бути журналістом-медіатором — це не лише фіксувати події, а й «зшивати» розірвані зв’язки між громадою та владою. В рамках проєкту Медіатори 2:0 ми ставили перед собою завданням "оживити" роботу Рад ВПО та Ради з безбар’єрності — налагодити зв’язок, який мав би працювати на користь громади. Проте ми зіткнулися з реальністю, де діалог нагадує розмову з тишею, а «лідерство» виявилося лише рядком у протоколі.
Рада ВПО: чому мовчать телефони?
В межах проєкту ми зіткнулися з неочікуваним викликом: кризою лідерства у Радах ВПО, як району так і громади. Нагадаю обидва голови і Василь Бороздін і Роман Прилепа виїхали за кордон. Переселенці в Шостці потребують не просто довідок, а працюючого механізму самозахисту. Рада ВПО мала б бути тим органом, куди людина йде за підтримкою, а не за розчаруванням. Проте на практиці ми побачили «інформаційний вакуум». Коли голови рад ігнорують запити медіа, вони ігнорують не журналістів — вони ігнорують тисячі людей, які шукають захисту.
Окремо варто відзначити позитивні зрушення у комунікації з профільними структурами. Нам вдалося налагодити конструктивний діалог з Управліннями соціального захисту населення як району, так і громади. Посадові особи цих установ оперативно йдуть на контакт, надають необхідну інформацію - справа лише за активним лідерством самих Рад.
Сьогодні ми стоїмо на порозі важливих змін: уже в лютому відбудеться переобрання складу Ради району, а у квітні на оновлення чекає Рада громади. Проте є важливий нюанс, про який варто говорити відверто. Робота в Раді ВПО та Раді безбар’єрності — це не про посади, зарплати чи привілеї. Це чисте волонтерство, робота на громадських засадах, яка вимагає величезного ресурсу: часу, емоцій та щирого бажання допомагати іншим. Саме тому багатьом це виявляється «не до снаги», і саме тому ми часто бачимо формальне існування цих органів замість реальної роботи.
На своєму сайті ми проводили опитування про пріорітет нових Рад з питань ВПО і знаєте, що?
Попри охоплення аудиторії — понад 500 переглядів — участь у голосуванні взяли лише п’ять осіб, що яскраво ілюструє глибоку кризу залученості та зневіру в дієвість громадських органів. Такий низький рівень активності (лише 1% від тих, хто бачив заклик) підтверджує, що переселенці поки не бачать у Радах реального інструменту впливу, сприймаючи їх як формальні структури. Люди не голосують, бо не вірять, що їх почують.
Рада безбар’єрності, що збирається раз на рік — це імітація
Рада з безбар’єрності в Шостці за останній рік збиралася лише один раз. Для міста, куди повертаються ветерани та де живуть люди з травмами війни, — це неприпустима повільність.
Війна лише загострює потребу в інклюзії, тому нам було важливо не просто констатувати проблеми, а почути голос самої громади.
Результати нашого опитування, хоч і малочисельні, стали «холодним душем» для реальності: 44% опитаних назвали пріоритетом №1 встановлення доступних вбиралень, а кожен п’ятий вимагає нарешті вирішити питання з низькопідлоговим транспортом.
Ці цифри говорять про те, що поки ми обговорюємо високі стратегії, люди в Шостці щодня стикаються з неможливістю задовольнити базові потреби. Для нас як медіаторів це чіткий сигнал: Рада з безбар’єрності має перестати бути дискусійним клубом і стати робочою групою, яка виправляє конкретні помилки інфраструктури.
Нам уже вдалося успішно адвокувати доступність місцевої поліклініки. Зокрема, ми звернули увагу депутатки Шосткинської міської ради Анни Пилипейко на критичну проблему: відсутність доступу пацієнтів з інвалідністю до другого поверху закладу.
Це питання було винесене на сесійне засідання, де депутатка отримала одностайну підтримку колег. Як результат — прийнято рішення про виділення коштів на розробку проєктно-кошторисної документації, що передбачатиме встановлення ліфта.
Цей кейс став реальним доказом того, що коли медіа та медіатори піднімають гострі теми, а влада готова слухати — зміни стають можливими.
З іншого боку це питання мала б підняти Рада з безбар'єрності. До її складу входять представники громадських організацій — люди, які мають експертизу та готові реально працювати. Проте за останній рік Рада збиралася лише один раз. Очевидно, що такого темпу замало для результативних кроків. Ми бачимо відсутність регулярної роботи та діалогу.
Що далі?
Бути медіатором складно й відповідально, але неймовірно цікаво, бо ми бачимо, як наші матеріали трансформують особисту скаргу у відкриту інформацію для всієї громади. Ми продовжуємо стукати у зачинені двері. Не тому, що ми вперті, а тому, що знаємо: за цими дверима — рішення, на які чекають люди з інвалідністю та ті, хто називає Шостку своєю новою домівкою. Ми віримо, що медіаторство врешті-решт перетворить глухе мовчання на конструктивну співпрацю.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії’.
